достеменно знаю, повня — я ж бо милувалася місяцем з вікна спальні.
Ступаю крочок уперед, вдивляюся в потемок і тіні.
— Енді… — Сковтую клубок у горлі. — Ти не міг би ввімкнути
світло?
Він смикає за поворозок, у кімнаті вмикається світло. Але не
звичайне світло. Світло, що ллється з-під стелі, мало не засліплює
мене. Воно неймовірно яскраве, я такого зроду не бачила. Я випускаю
пальці Енді та обіруч затуляю собі очі.
А тоді чую, як грюкають двері.
— Енді! — гукаю я. — Енді!
Очі мої вже трохи призвичаїлися до цього неймовірно яскравого
освітлення. Коли примружуюсь, мені вдається роздивитися. І… все тут
виявляється точнісінько таким, як я пам’ятала. Пошарпана лежанка в
кутку. Шафа із цебром. Крихітний холодильник, де на полиці лежать
три пляшечки з водою.
— Енді? — видихаю я.
— Я тут, Ніно.
Голос його звучить притишено.
— Де? Де ти?
Я роззираюся, досі мружачись. Пальці мої намацують холодний
метал ручки. Я повертаю її…
Ні. Ні. Цього не може бути.
У мене що, знову зрив? Це все мені ввижається? Ні, це неможливо!
Усе здається таким реальним.
— Ніно, — знову чую я голос Енді. — Ти мене чуєш?
Я затуляю очі долонею.
— Тут таке яскраве світло… Чому воно таке яскраве?
— То вимкни його.
Я роззираюся, бачу нарешті поворозок і смикаю щосили. Відчуваю
гострий проштрик полегшення, коли занурююся в темряву. Це триває
секунди дві — поки я не розумію, що взагалі нічого не бачу.
— Очі трохи призвичаюються, — знову чую голос Енді. — Але не
надто. Я забив дошками вікно минулого тижня та облаштував тут нове
освітлення. Якщо вимикаєш світло, стає темно, хоч в око стрель. А
якщо вмикаєш… якщо вмикаєш, ці суперяскраві лампочки таки
нівроку світять, еге ж?
Я заплющуюся. Не бачу перед собою нічого, крім темряви.
Розплющуюся.
Те
саме.
Жодної
різниці.
Дихання
моє
пришвидшується.
— Світло — це привілей, Ніно, — каже мій чоловік. — Мати
помітила, що ти часто забуваєш вимикати світло. Чи тобі відомо, що в
інших країнах живуть люди, у котрих навіть електрики немає? А ти що
робиш? Ти просто її марнуєш.
Я притискаю долоню до дверей.
— Це мені не ввижається, еге ж?
— А ти як гадаєш?
— Я гадаю, що ти схиблений хворий покидьок.
Енді там, за дверима, сміється.
— Можливо. Але з нас двох саме ти потрапила до психушки, тому
що намагалася вбити себе й доньку. Поліція заскочила тебе на
гарячому. Ти визнала, що намагалася це вчинити. А коли вони приїхали
оглянути будинок, ця кімната виявилася звичайною собі коміркою для
речей.
— Це все було насправді, — видихаю я. — Це все насправді
відбувалося. Ти…
— Я хотів, щоб ти зрозуміла, із чим маєш справу. — Голос його
звучить потішено. Те, що відбувається, його розважає. — Я хотів, щоб
ти зрозуміла, що станеться, якщо спробуєш утекти.
— Я розумію. — Кашляю, прочищаючи горло. — Присягаюся, що не
втечу. Просто випусти мене звідси.
— Ще рано. Спершу ти маєш бути покарана за те, що марнуєш
електрику.
Звучання цих слів викликає в мене неймовірне відчуття дежавю.
Мені здається, що мене зараз знудить. Коліна підтинаються.
— Отже, що ми маємо, Ніно… — веде далі Ендрю. — Я ж
добросердий, тому в тебе є альтернатива. Або ввімкнути світло, або
сидіти в темряві. Вирішувати тобі.
— Енді, будь ласка…
— Добраніч, Ніно. Завтра поговоримо.
— Будь ласка! Енді, не роби цього!
З очей у мене порскають сльози, коли розумію, що кроки його
віддаляються. Від криків жодної користі. Я знаю це, тому що рік тому
все було точнісінько так само. Він так само мене замкнув, як оце
сьогодні.
І я чомусь знову дозволила йому це зробити.
Я уявляю, що все знову буде, як тоді, минулого разу. Як вийду
нарешті із цієї кімнати квола, запаморочена. Як він знову підлаштує
все так, буцімто я намагалася нашкодити собі чи, ще гірше, Сесілії. І
після того, що сталося минулого разу, всі швидко йому повірять. Я
уявляю, як мене знову розлучать з дочкою. Я ж бо щойно отримала
змогу бути з нею.
Я не можу дозволити, щоб це сталося. Просто не можу.
Я здатна на все.
***
Енді знову залишив мені в холодильнику три пляшечки з водою. Я
вирішую залишити їх на наступний день, бо це все, що в мене є, і я
зеленого поняття не маю, скільки тут проведу. Тому воду треба