господар, — і вона починає несамовито чухатися.
Якби я знала, що не потраплю за це до в’язниці, взяла б ніж для
м’яса та встромила б йому в шию.
Утім Енді передбачив і це. Певна річ, він у курсі, що я знемагаю від
спокуси облаштувати його загибель або просто власноруч його
вколошкати. Він заявив мені: якщо він з будь-яких причин помре, його
адвокат надішле листа до поліції. У тому листі йтиметься про мою
нестабільну психіку й про те, що я погрожувала вбити чоловіка.
Власне, зважаючи на мій психіатричний анамнез, навіть у цих
пересторогах потреби не було.
Отже, я залишаюся з ним. І досі не закатрупила його уві сні. І не
найняла задля того якогось зарізяку. Але мрій своїх я не полишу. Коли
Сесілія подорослішає, коли вже я не буду їй потрібна — можливо, мені
вдасться втекти. Він просто не матиме тоді чим мене шантажувати.
Якщо донька буде в безпеці, мені байдуже, що чекатиме на мене саму.
— От ми й на місці! — радісно виголошує Сюзанна, коли ми
під’їжджаємо до нашої брами.
Кумедно: коли я вперше побачила була цю браму, мені здалося, що це
дуже круто — мати будинок за високим парканом. Тепер він мені
здається саме тим, чим він є насправді, — в’язницею.
— Дякую, що підвезла, — кажу я.
Дарма що вона мені не подякувала, коли я в ресторані заплатила за
нас обох.
— Прошу, — щебече подруга. — Сподіваюся, Ендрю незабаром
повернеться.
Я кривлюся, зачувши тривогу в її голосі. Кілька років тому, коли ми
дуже зблизилися із Сюзанною, ми трохи перестаралися з алкоголем під
час посиденьок у неї вдома, і я їй усе розповіла. Геть усе. Я благала її
допомогти. Я зізнавалася, що хочу звернутися до поліції, але не можу.
Не можу, якщо хтось мене не підтримає.
Ми проговорили кілька годин. Сюзанна тримала мене за руку й
присягалася, що все буде добре. Вона наказала мені їхати додому й
пообіцяла, що допоможе. Я ридала від полегшення, увірувавши, що це
нічне жахіття нарешті завершиться.
Але, коли я повернулася додому, на мене вже чекав Ендрю.
Як виявилося, щоразу, коли в мене з’являлася нова подруга, Енді
проводив з нею підготовчу роботу. Він утаємничував моїх знайомих у
те, що в мене, мовляв, проблеми з психікою. Розповідав їм про те, що я
буцімто намагалася зробити за кілька років до того. Попереджав: якщо
лишень у них з’явиться найменший привід перейматися за моє
здоров’я, варто одразу йому зателефонувати — адже в мене, мовляв, може статися черговий напад психозу.
Отже, під час тієї моєї сповіді Сюзанна сказала, що їй треба до
туалету, вислизнула з кімнати й зателефонувала Енді. Попередила
його, що я знову марю. І він, коли я повернулася додому, уже на мене
чекав. Я знову на два місяці загриміла до лікарні Клірв’ю, один з
очільників якої грав у гольф з батьком мого чоловіка.
Коли я повернулася звідти, Сюзанна довго й велемовно
перепрошувала. «Я просто хвилювалася за тебе, Ніно! Я така рада, що
тобі допомогли…»
Авжеж, я їй пробачила. Її ошукали так само, як мене саму. Але
стосунки між нами вже не були колишніми. Я більше нікому й ніколи
не зможу довіряти.
— Отже, побачимося в п’ятницю, так? — питає Сюзанна. — На
шкільній виставі?
— Звісно, — озиваюсь я. — Нагадай-но мені, о котрій початок?
Сюзанна не відповідає, адже її увагу раптово щось привертає.
— О сьомій наче, правда? — уточнюю я.
— Угу… — озивається вона неуважно.
Я стежу за напрямком її погляду, щоб з’ясувати, що це раптом так її
зацікавило… І пускаю очі під лоба. Це Ензо, місцевий садівник, якого
ми найняли двійко місяців тому, щоб наводив лад на подвір’ї. Він
добре працює — дуже сумлінно, ніколи не шукає приводів
відмикувати, а ще на нього дуже приємно дивитися. Це просто
божевілля якесь: коли він працює, усе навколишнє жіноцтво на нього
задивляється, а тоді вони раптово пригадують, що в них теж є для
нього якесь завдання.
— Отакої, — видихає Сюзанна. — Я чула, що садівник у тебе
нівроку, але ж чорт забирай!
Знову заводжу очі.
— Він просто дбає про моріжок — і на цьому квит. Та він навіть
англійської не знає!
— Для мене це не проблема, — озивається Сюзанна. — Дідько, та це
ж навіть перевага!
Вона напосідається на мене, аж допоки не поступаюся. Сюзанна
отримує від мене телефонний номер Ензо. Власне, не те щоб я мала
щось проти. Садівник — наче хлопець нівроку, тому тішуся, що він