вагітність.
Цього разу мій переступ полягає в тому, що я розпилила забагато
освіжувача для повітря в нашій спальні. Насправді я розпилила
точнісінько стільки, як завжди. А якби я не використовувала його
взагалі, Енді замкнув би мене із чимось смердючим, наприклад з
підгнилою рибою. Я вже зрозуміла, за яким принципом він діє.
Хай там як, минулого вечора освіжувача в повітрі справді було
забагато, аж очі виїдав. Як гадаєте, як саме він мене покарав? Я мала
сама собі пшикнути в обличчя з перцевого балончика.
Еге ж.
Балончик мій чоловік залишив у шухляді комода.
«Спрямуєш його собі в очі й натиснеш. І щоб очі були розплющені.
Інакше не буде зараховано».
Отже, я таки це зробила. Я пшикнула собі в очі з перцевого
балончика, аби вирватися із цієї клятої кімнати. Вам колись
доводилося стикатися з перцевим балончиком? Це не той досвід, який
я можу порадити. Пече страшенно, і очі в мене одразу неймовірно
засльозилися. Шкіра на обличчі здавалася обпеченою. А тоді полилися
шмарклі. За мить я відчула, що вони затікають мені до рота, тоді в роті
теж запекло, з’явився жахливий присмак. Кілька секунд я сиділа на
ліжку, просто силкуючись вирівняти дихання, а потім ще протягом
години не годна була розплющити очі.
Авжеж, з надлишком освіжувача для повітря жодного порівняння.
Однак відтоді минуло вже кілька годин. Очі вже сяк-так розплющую.
Щодо обличчя — враження таке, ніби його опекло сонцем, а повіки
дуже набряклі. Але мені вже не здається, що я от просто зараз ґиґну.
Проте, авжеж, Енді все одно чекатиме, поки я буду в
презентабельнішому вигляді, перш ніж зголоситься випустити мене.
А це означає, що мені, можливо, доведеться провести тут ще одну
ніч. Але сподіватимемося все ж таки, що ні.
Вікно зараз не забите дошками, тому до кімнати принаймні
потрапляє природне освітлення. Лишень це і втримує мене на межі
божевілля. Я підходжу до вікна й визираю на заднє подвір’я. Як мені
кортить там опинитися!
Аж тоді розумію, що подвір’я не порожнє.
Там працює Ензо. Я задкую, але він зводить очі — саме вчасно, щоб
мене побачити. Дивиться просто на мене, і я, дарма що нас розділяють
три поверхи, бачу, як він супиться. Відтак стягає рукавиці та йде до
будинку.
Ой, ні. Це погано.
Не знаю, що Ензо збирається робити. Викличе поліцію? Я не
впевнена, на добре це вийде чи на зле. Енді завжди примудрявся якось
розв’язувати такі ситуації. Він завжди на крок попереду. Десь рік тому
я стала відкладати гроші, ховаючи їх в один зі своїх чобітків, котрі
стояли в гардеробі. Сподівалася накопичити достатньо, щоб утекти. А
тоді якось виявила, що гроші зникли, а наступного дня чоловік
примусив мене йти на горище.
За хвилину у двері гупають п’ястуком. Я задкую, притискаюся до
стіни.
— Ніно? — Це голос Ензо. — Ніно, я знаю, що ви тут!
Кашляю, прочищаючи горло.
— Зі мною все гаразд!
Смикається ручка дверей.
— Якщо з вами все гаразд, то відімкніть двері й дайте мені
пересвідчитися.
Цієї миті до мене раптом доходить, що Ензо каже те цілком
пристойною англійською. Мені здавалося, що він лишень трохи
розуміє мову, а говорити майже не вміє, але зараз його англійська
здається просто бездоганною. Навіть італійського акценту майже не
помітно.
— Я… я зайнята… — кажу неприродно тонким голосом. — Але зі
мною все гаразд. Просто треба дещо зробити.
— Ви сказали, що чоловік мордує вас і замикає на горищі.
Я рвучко втягую повітря. Я ж бо бевкнула це лише тому, що була
впевнена, буцімто він не зрозуміє! Але тепер уже цілком очевидно, що
садівник тоді зрозумів усе до останнього слова. І мені тепер треба
ліквідувати наслідки. Не можна змушувати Енді злоститися.
— Як ви взагалі потрапили в будинок?
Ензо видає якийсь роздратований звук.
— Ви залишаєте ключ під вазоном біля дверей. Так, а де лежить
ключ від цієї кімнати? Кажіть, де він?
— Ензо…
— Кажіть!
Я справді знаю, де ключ від кімнати на горищі. Користі мені з того
знання катма, коли тут сиджу. Але я можу скерувати садівника до того
сховку. Себто могла б, якби захотіла.
— Я знаю, ви намагаєтеся допомогти, але це не зарадить. Будь
ласка… будь ласка, не втручайтеся. Він мене випустить… трохи
згодом.
З того боку дверей западає довга тиша. Мабуть, Ензо розмірковує