він сміється.
— Коли вдаєш, буцімто не розумієш, значно легше. Бо інакше
жіночки-домогосподарки спокою не дають. Розумієш, про що я?
І я попри все й собі сміюся. Він має слушність.
— То ти родом з Італії?
— Із Сицилії.
— То… — Я гойдаю пиво в пляшці. — То що привело тебе сюди?
Він похнюплюється.
— Це паскудна історія.
— А моя тоді яка?
Ензо понурює очі на власну пляшку.
— Чоловік моєї сестри Антонії… Він був схожий на твого. Був
поганець. Багатий, можновладний поганець, який дуже полюбляв
гамселити дружину. Я вмовляв її поїхати, але вона відмовлялася. А
тоді якось він зіштовхнув її зі сходів, і в лікарні вона померла, так і не
опритомнівши. — Садівник підсмикує рукав футболки й демонструє
мені татуювання в сердечку, ім’я «Антонія». — Це єдине, що
лишилося мені на спомин про неї.
— Господи… — Притискаю долоню до рота. — Мені так шкода.
Його борлак смикається.
— Для таких людей, як він, справедливості не існує. Жодного
ув’язнення. Жодної покути за те, що він убив мою сестру. І я вирішив
покарати його. Самотужки.
Я згадую, як потемніли його очі, коли я сказала, що Енді мене
мордує. «Я його вб’ю».
— Ти його?..
— Ні. — Він знову хрускотить суглобами, і цей звук луною
розходиться в крихітній квартирі. — До цього не дійшло. І я шкодую
про це. Тому що, зрештою, життя моє ніц не варте. Niente[26] .
Довелося зібрати всі наявні кошти, аби вибратися звідти. — Він
відпиває пива з пляшки. — Якщо колись надумаю повернутися, мене
вб’ють ще до того, як вийду з будівлі аеропорту.
Я не знаю, що на це сказати.
— Тобі важко було поїхати?
— А тобі важко буде звідси поїхати?
Якусь мить я розмірковую про це, а тоді хитаю головою.
Я хочу поїхати. Я хочу, щоб мене від Ендрю Вінчестера відділяла
якнайбільша відстань. Якщо це означатиме, що доведеться податися до
Сибіру — я й туди подамся.
— Тобі знадобляться паспорти, для себе й для Сесілії. — Він починає
загинати пальці. — Ще водійські права. Свідоцтва про народження.
Достатня сума готівкою, аби протриматися, допоки знайдеш роботу. І
два квитки на літак.
Серце в мене калатає.
— Отже, мені потрібні гроші.
— У мене є трохи заощаджень, я їх тобі віддам, — каже він.
— Ензо, але я не можу…
Він лише відмахується, почувши мої заперечення.
— Утім цього все одно буде замало. Тобі знадобиться більше.
Зможеш дістати?
Доведеться.
***
За кілька днів я відвожу Сесілію до школи, як роблю це майже
щодня. Її золотаве волосся заплетене у дві бездоганні тонкі кіски, вбрана вона в одну зі своїх світлих пелехатих сукенок, через які донька
так вирізняється поміж однокласників. Мене мучить, що інші дітлахи
кпинитимуть з неї через таке вбрання, а ще Сесілія в ньому
почувається скуто й просто не може розважатися та бешкетувати. Але, якщо вона вдягатиме щось інше, Енді покарає за це мене.
Сісі неуважно тарабанить пальцями по віконцю, коли я завертаю на
вулицю, де розташована Віндзорська академія. Хоча донька ніколи не
влаштовувала мені вирвані роки, відмовляючись їхати до школи, мені
здається, що їй там не подобається. Мені б кортіло, щоб у Сесілії було
більше друзів. Я записала її до величезної кількості гуртків, аби вона
відволіклася й познайомилася з іншими дітлахами, але користі з того
мало.
Однак це більше не має значення. Незабаром усе зміниться.
Вже дуже скоро.
Коли заїжджаю на шкільний паркувальний майданчик, Сісі
втискається в сидіння автівки, суплячи світлі брови.
— Мене ж сьогодні забереш ти? Не тато?
Енді — єдиний відомий їй тато. Вона не знає, що він зі мною робить, але вже зрозуміла: інколи, коли вона вчинить щось, що буде йому не до
вподоби, я зникаю на кілька днів. А коли я зникаю, зі школи її забирає
він. Це лякає доньку. Сесілія не каже цього вголос, але вона
ненавидить Енді.
— Тебе заберу я, — обіцяю донечці.
Маленьке личко світлішає. Так і кортить сказати їй: «Не бійся, сонечко. Ми незабаром звідси поїдемо. Він більше нас не скривдить!»
Але я наразі не можу цього пообіцяти. Не годиться аж так ризикувати.
Доведеться просто мовчки чекати того дня, коли я заберу її і ми вдвох
гайнемо простісінько до аеропорту.
Коли Сесілія виходить з автівки, я розвертаюся та їду додому. Чекати
ще тиждень. Тиждень до того, як візьму валізу, потім за півтори години
дістануся туди, де на мене чекає в банківському сейфі мій новий