“Бог промовляє і раз, і два рази, та людина не бачить того… тоді відкриває Він вухо людей, і настрашує їх осторогою, щоб відвести людину від чину її, і Він гордість від мужа ховає, щоб від гробу повстримати душу його, а живая його (“живая” – душа) щоб не впала на ратище.
І карається хворістю він на постелі своїй, а в костях його сварка міцна. І жива його бридиться хлібом, а душа його – стравою влюбленою.
Гине тіло його, аж не видно його, і вистають його кості (виступають назовні – образ крайнього виснаження), що перше не видні були. І до гробу душа його зближується…
Якщо ж Ангел-заступник при нім, один з тисячі, щоб представити людині її правоту (тут – якщо через покаяння з плодами смирення вернемо милість Божу), то Він [Господь] буде йому милосердний та й скаже: «Звільни ти його, щоб до гробу не йшов він, – Я викуп знайшов»…” (див. Йова, 33 розділ, 14–33 вірші).
На все воля Божа… Немає інших дверей у Царство Боже, окрім дверей смирення! Хвороба ж – суть засіб, гіркі ліки спасіння, необхідні аби смирити нас, грішних та неслухняних. І це стосується як кожного з нас зокрема, так і людського загалу; як людства взагалі, так і Церкви – духовного авангарду його. Страждання спасуть світ: “Кого люблю – того й караю”, – говорить Господь. “Віддати такого сатані на погибель тіла, щоб дух спасся Господнього дня!”, – читаємо у апостола (1 Коринфянам, 5 розділ, 5 вірш).
На все воля Божа… А що ж тепер? Що, так вічно й хворітимемо? Так і не буде видно кінця розколам та розбрату? Від нас залежить! “Через вибраних дні ті вкоротяться...” І якщо повернемося до чистого першоджерела живої води слова Божого, якщо відродимо в умах та серцях наших забуте вже усіма вчення Його – ВЧЕННЯ СМИРЕННЯ. Якщо зрозуміємо, що немає Бога католицького чи протестантського, православного чи кришнаїтського, буддистського а чи магометанського, але є ОДИН БОГ, ЩО ЙОМУ НА ІМ’Я – ЛЮБОВ! І що смирення – то єдиний шлях до Нього… От тоді і зупиниться наша хвороба, й припиниться “кровотеча”. Тоді-то й перестанемо навчати один одного, як і сказано: “І кожен не буде навчати [вже] свого ближнього, і кожен брата свого, промовляючи: «Пізнай Господа!» Усі бо вони будуть знати Мене від малого та аж до великого з них!” (Євреям, 8 розділ, 11 вірш). Бо усіх нас навчатиме один єдиний Дух Святий, що противиться гордим, а смиренним дає благодать! Тоді-то й буде, за словом Господнім, “отара одна, й Один Пастир!”
На все воля Божа…
ХРАНІТЬ ВІРУ
Запитання читача: Шановний слуга Божий отець Олег Ведмеденко! Князь Володимир привіз із Візантії православну Христову Церкву не в Москву, а в Київ. Чи можна продавати або передавати її без згоди українського народу чужоземцям?..
Відповідь: Почну з того, що я принципово уникаю як політики взагалі, так і церковної політики зокрема. Григорій Сковорода навчає: “Полишіть ви оті ваші «народні бажання»! Хіба не бачите, що Господь виводить сліпого з села, щоб відкрить йому очі?” Та запитання поставлене, а отже, мушу на нього відповідати. Втім, суть його значно глибша, аніж це видається на перший погляд. Тож мовмо не про причіпки, але про причини міжконфесійного конфлікту, який існує у православній церкві...
Ганебний розкол, що його ми сьогодні маємо у православ’ї, – це і провина, і біда наша. З світової історії ми знаємо, – у школі вчили, – що кожна війна, кожен конфлікт має свої привід та причини. Це ж повною мірою стосується й міжконфесійних конфліктів та війн. Привід – завжди на поверхні. Це власне маска, яка приховує істинні причини конфлікту та слугує простим виправданням для ошуканого народу (у даному випадку – для довірливої пастви), на чиї плечі, до речі, й лягає насправді увесь тягар війни. На поверхні – нібито боротьба за високі ідеали: “за віру, царя та вітчизну…” (за істинну віру, канони, мову богослужіння тощо), насправді ж істина лежить значно глибше. І тут уже, як навчають мудрі, – шукай кому це вигідно! А це питання – політичне...
Як попереджав іще апостол Павло у першому своєму Посланні до єпископа в Ефесі Тимофія:
“Бо корінь усього лихого (у церкві!) – то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від віри (від віри істинної, себто смиренної) й поклали на себе великі страждання…” (1 Тимофію, 6 розділ, 10 вірш).
Корінь усього лихого – грошолюбство! Відхід від істинної віри полягає не у здійсненні богослужіння “благодатною” староболгарською, або навпаки “неблагодатною” рідною українською мовою; не у канонічному чи неканонічному переході до самоврядування (тим більше, що насправді канонів, які б визначали конкретний шлях конкретної Церкви до автокефалії взагалі не існує!), але в лінивстві й недбальстві щодо справи нашого спасіння (“Проклятий, хто робить роботу Господню недбало…” (Єремії, 48 розділ, 10 вірш)), та у відході від істини (“Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе…” (Осії, 6 розділ, 4 вірш)). А в результаті – заміна живої віри мертвою традицією; догматів – догматизмом; обрядів – обрядовірством. В результаті – скочування на позиції фарисейської гордині та лицемірства, спроба послужити і Богові, і мамоні. В результаті – любов уже не до Бога в собі, але до себе на фоні Бога… ВТРАТА СМИРЕННЯ – ось єдина та істинна причина усіх бід церковних! Смирення ж – суть не випромінювання зла.
“Але ти, о Божа людино, утікай від такого, а женися за правдою, благочестям, вірою, любов’ю, терпеливістю, лагідністю!
Змагайся добрим змагом віри (смиренної віри!), ухопися за вічне життя, до якого й покликаний ти…”, – застерігає нас “апостол народів” Павло (1Тим. 6.11–12).
Чи так змагаємося? Чи випереджаємо один одного смиренністю, лагідністю та любов’ю? А, може, змагаємося за паству, і перетворили Церкву Божу на такий-собі “хрещально-поховальний кооператив”? А може, лиха пожадливість та зажерливість стали суттю сучасного ідолослуження, і служимо насправді уже зовсім не Богові? А може, розіп’яли Церкву – тіло Христове – іржавими цвяхами насильства та користолюбства, прибивши до древа мудрувань своїх руки (діла милосердя та богопізнання) та ноги Спасителя (ходу нашу в Царство Небесне – Царство Любові)? А, може, “спис воїна” – світські засади: гординя, войовничість, нетерпимість, нелюбовність, – прокололи тіло Ісуса, і витекли з нього “кров і вода” (Кров – це життя: знекровилась Церква – вичерпалося практичне життя її. Втрачена і теорія – змарнована жива вода духовного розуміння Писання, ВЧЕННЯ СМИРЕННЯ ТА ЛЮБОВІ)? А може, відійшов від нас уже й Сам Дух Христів? Може, Святий Дух благодаті Божої таки полишив занечищену в масі своїй номінальну церкву, сучасний релігійний світ – саме ту її “масу”, яка засліплена гординею книжництва та фарисейства?..
Єдине, що утішає в цей час “скорботи великої” останніх днів, це те, що попри все “кості Господні” – не перебиті! Жива іще Церква Остатку! Живі ті убогії духом овечки Христові, які хоча й розкидані “по всіх дворах”, як розкидані по долині світу цього “кості Ізраїлевого дому”, що бачив їх у видінні своєму Єзекіїль, але вони знають, що то є: “Милості хочу, а не жертви…” І прийде час – зберуться докупи; прийде час – встануть на ноги свої; прийде час – воскреснуть! А коли – від нас залежить: через вибраних дні ці вкоротяться. Слава Богу, “кожен із нас сам за себе дасть відповідь Богові”.
Свята Русь! Храни віру православну…
ЧИ МОЖНА ВИКРИВАТИ ГРІХИ?
Запитання: Чи можна викривати гріхи?
Відповідь: Викривати гріхи не лише можна, але й необхідно. Велів Господь: