“І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон…” Тут “сон” – це бачення істини, одкровення Господнє, як сказано: “у сні, у видінні нічному, коли міцний сон на людей нападає, в дрімотах на ложі, – тоді відкриває Він вухо людей і настрашує їх осторогою…” (див. Йова, 33 розділ, 14–16 вірші).
Цей “сон” – від Бога, сон позитивний, так би мовити “сон із знаком плюс” (кажу так, бо є й “сон” зі знаком мінус – символ лінивства, недбальства, інертності нашої; також “сон” як емблема “приспання” – стишення, приборкання нашої злої волі через допущення нам від Бога певних скорбот та проблем). Як видно, “вечірній Адам” (“І був вечір, і був ранок: день шостий…” Нагадаю, що біблійний “день”, – староєврейською мовою “йом”, що означає також “період”, “етап”, – починається саме “з вечора”) росте, піднімається над звірячими своїми інстинктами, і кінець кінцем стає “Адамом вранішнім” – духовним, який живе благодатним богопізнанням, удосконаленням духа. Він (маються на увазі найперші, найстійкіші, найдосконаліші із тих, кому відкрився цей досвід, відкрилася Істина) досягає стану досконалості, і є поки що самодостатнім: його діяльність не розповсюджується назовні – він “спить”, блаженствує, “дрімає на ложі”.
Але “Не добре, щоб бути чоловіку (вірі, істині) самотнім”. Віра повинна розповсюджуватися! Царство Боже, як розчина в тісті, має розростатися в серцях людських: “Плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю…”
“…І Він узяв одне з ребер його, і тілом закрив його місце…”
Тілом, а не м’ясом! Господь є глава, а Церква – містичне Тіло Його... Читаймо і розуміймо Слово Боже по духу – і тільки тоді нам відкриється справжнє його значення!
“Відкинь непотрібність історії…”
СТРАЖДАННЯ І СЛАВА
З листа читача: Праведники часто страждають… і ось релігійні діячі знайшли вихід: втішили віруючих звабою вічного життя в загробному світі…
Відповідь: В дійсності страждання цього часу є ніщо у порівнянні з тією Славою, яка відкривається в нас. Слава і благодать присутності Бога в Біблії – суть слова синоніми. Бо саме через солодке наповнення миром і радістю духовного богоспоглядання, завдяки відчуттю присутності Божества у серці запалюється молитва славослов’я. Таким чином, присутність Бога й народжує славу Божу. І не тільки колись, за гробом, але вже тут і зараз! Як і сказав Господь: “Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерті, аж поки не бачитимуть Царства Божого, що прийшло воно в силі” (Марка, 9 розділ, 1 вірш).
Хтось скаже: як же “побачать”, якщо з тієї пори пройшло он уже 2000 років, а Царства Божого й до цього часу немає?.. Є! Є воно! Бо Царство Боже всередині нас, і ті, хто докладає зусиль, здобувають його! Воно як розчина, яку жінка кладе на три міри борошна, поки не вкисне все тісто. А починається воно – зі слова Божого: “Споконвіку було Слово…” Затим зерно Слова втілюється в житті нашому: “І Слово сталося тілом…”, народжуючи в нас живу прорість віри. А та, в свою чергу, приносить плоди благодаті Всесвятого Духа, як сказано – “в тридцять, шістдесят і сто разів”. “І ми бачили славу Його…” (див. Івана, 1 розділ).
Слово – Віра – Благодать; Віра – Надія – Любов; Отець – Син – Дух Святий. Ці три перебувають в єдності нероздільній, але на кожному етапі духовного зростання, “сквашування” тіста нашого життя, домінує щось одне.
Містичний досвід як практика бачення слави Божої починається з духовних осяянь: раптом на серці стає так добре, так тихо і тепло... На очі навертаються сльози, і сльози ці – не сльози болю, жалкування чи образи. Ні! Це сльози розчулення... Зовсім нове, а точніше давно забуте – світле, дитяче відчуття щастя переповнює тебе, і хочеться одночасно і плакати, і сміятися від ніжності й неземної любові до всього сущого, до Когось, Кого не бачимо, але присутність Кого уже відчуваємо за всім оцим... І тебе охоплює до цього незнане відчуття благоговійності і… мудрості.
Подібний досвід на початку, як правило, короткий, і нагадує спалах блискавки в темряві ночі. Проходить час, і суцільна тьма суєти земної знов поглинає тебе. І лише іноді, випадково опинившись у якомусь чудовому куточку природи, чи у сні, чи просто піднявши очі до бездонного нічного неба, ти раптом знову потаємно відчуваєш це, і відчуття метафізичності буття знову на коротку мить відволікає тебе від буденності зовнішнього життя. І якщо, не дивлячись на опір побуту, переборюючи суєту, ти повільно, важко, але усе-таки просуваєшся уперед на шляху праведності (тобто шукаєш спасіння, шукаєш правду, а відтак і знаходиш її в Ісусі Христі – в Смиренні і Любові. А, знайшовши, – ідеш цією дорогою праведності, яка веде в життя вічне), то обов’язково такі осяяння в твоєму житті будуть зустрічатися усе частіше й частіше, допоки нарешті не зіллються в стабільне духовне відчуття (як правило, під час молитви – вдома, або в храмі).
Хто ж іде шляхом молитовного діяння далі – той поступово зростає в своєму містичному світобаченні до глибини уже не просто духовного відчуття, коли за словом Феофана Затворника “серце зігрілось, і тепло до Бога взиває”, – але до появи надзвичайного дару духовного чуття, частково відомого і світським у вигляді так званої інтуїції (духовного пізнання світу на рівні “серця” – глибин свідомості та підсвідомості. За словом архієпископа Луки – в миру професора медицини, доктора В. Ф. Войно-Ясенецького, – “серце є органом вищого пізнання”). Як сказав свого часу преподобний отець Церкви Іван Ліствичник:
“Ум, що досяг духовного розуму, є обов’язково зодягнутим і в духовне чуття. Чи в нас воно, чи не в нас, але ми повинні безперестанку про нього піклуватися і шукати його в собі; бо коли воно з’явиться, тоді зовнішні чуття перестануть облесливо діяти на душу”.
І, нарешті, ті, які досягли найвищої духовної досконалості – піднімаються на вершину богопізнання: на замежну висоту богоспоглядання. Цей містичний досвід доступний не багатьом, і не лише в силу генетично успадкованих нами від грішних батьків перепон, але, головно, в силу наших власних байдужості та недбальства по відношенню до духовної успішності своєї. Це виділяв іще преподобний старець Серафим Саровський, і Ісак Сирійський вказує:
“Чистої молитви (постійної самодіючої молитви серця) один із тисяч досягне, а по цій – лише один із тьми (“тьма” – це десять тисяч)”.
Царство Боже – не їжа й питво, але праведність, спокій і радість в Дусі Святім. Радість воістину незбагненна і невимовна!
Говорю так не як “спокушений релігійними діячами”, але як той, хто й сам певною мірою причастився її. Тож тверджу, що вона, ця радість неописанна, таки абсолютно реальна! І ті, хто скуштував цього “меду духовного”, хто піднімався до висот благодаті, не потребують уже іншого “утішання”, але готові з радістю віддати життя, перетерпіти будь-які муки, лише б ніколи уже не втрачати її…
“І що ще скажу? Не вистачить мені часу, щоб розповісти про тисячі й тисячі святих праведників, які “вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабості, хоробрі були на війні, обертали врозтіч полки чужоземців; жінки діставали назад померлих своїх, які воскресали; а інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани та в’язниці. Камінням побиті бували, допитуванні, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялись в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних.