Ізабелла СОВА
СМАК СВІЖОЇ МАЛИНИ
Малині, Йольці та Еві за те, що дали мені ключ до свого світу,
Мамі й Татові — за те, що навчили мене ним послуговуватися
5.01. Тепер усе буде інакше. Чому я кажу «інакше», буде ліпше. Конкретика незабаром.
10.01. Це сталося три дні тому. І анітрохи не боліло, хіба трохи потім. Спершу мені наказали скинути верхній одяг. Лежу й чекаю, вся на нервах. І зненацька бачу. Такий, як я собі вимріяла: не дуже довгий і пряменький. Отож кричу:
— Ще ні! Хвилинку!
Коваль схилився наді мною.
— Ну? У чому справа?
Я показала пальцем на білявця ліворуч.
— Оцей ідеальний.
Коваль усміхнувся й каже:
— Усе, як забажаєш, хіба що мені пила зіслизне.
— Як же вам не сором, лікарю, — обізвалася чорнявка праворуч. — Дівчина зелена від страху, а ви про пилу. Це ж бо видовбується долотом.
Коли б не моя дурнувата впертість, я втекла би з голкою у вені. Чорнявка наказала мені повільно лічити до десяти. Я почала: один, два, три, чотири, п'ять… і саме в цю мить відчула дивне заніміння. А краєм ока нагледіла гіпсовий дзьоб. Уже по всьому? Чорнявка наказала мені лічити далі, тільки ззаду наперед. А потім заходилась екзаменувати мене з таблиці множення. 5 на 6, 9 на 8 і так далі. «Тобі не можна спати. Ти мусиш говорити, говорити, говорити». Тож я говорила, а радше белькотіла, бо вся верхня губа була, наче з бляхи. Продовження дзьоба.
Того ж самого дня Евка відвезла мене додому. Бабуся на мій вигляд зробила нажахану міну, але швидко викресала широку усмішку від вуха до вуха.
— Непогано. Я виглядала гірше, коли мене покусали бджоли у сорок дев'ятому.
Мама запроторила мене до лазнички (бо там найсвітліше) і впродовж хвилини обдивлялася з усіх боків.
— Тепер я буду інакше дивитися на Майкла Джексона, — запевнила вона. — Скільки ж той добродій натерпівся. Справдешній мученик.
Ірек, мій молодший брат, тільки глипнув, а відтак зачинився в кімнаті й заявив, що не голодний. У вівторок я зиркнула у дзеркало в передпокої, бо там найтемніше. Великий дзьоб із гіпсу, в ніздрях тампони, а довкруж очей фіолетові кола. Білки дуже червоні. Чи це мине?
14.01. Мине. Так каже доктор Коваль. Нині перев'язування. Дзьоб зняли й залишили тільки шину вздовж носа. Я виглядаю майже нормально, як після рядової аварії. Тільки оцей запах. Засохла кров. Чи саме так я почуватимусь у труні?
18.01. Через три дні пов'язку знімуть. Чи впізнаю себе у дзеркалі? Чи впізнають мене інші? Чи помітять новий ніс? Чи він і справді буде прямим? Чи зміниться моє життя? Чи повернеться Рафал?
Мій колишній. Ми були нареченими рівно тиждень. Першого січня, шість хвилин по дванадцятій, вирішили (Рафал вирішив) звузити наші стосунки до дружби. А все через мого старого.
Він зник акурат перед моїм першим причастям. Я саме приміряла сукенку з дефіцитної органзи, коли він закурив дешеву цигарку й заявив, що виїжджає до Австрії.
— Це єдиний шанс, Жабко. Тепер я ще можу дістати притулок. Подамся як політичний біженець.
— Відколи це надають притулок за стовбичення біля пивного ларка?
— Ти ніколи в мене не вірила! Тому я й не міг зреалізуватись. Я вже так більше не можу, я задихаюся, мені потрібний простір.
— Чуєте, діти? Тато шукає простору й тому від нас відлітає.
— В космос? — зацікавився Ірек.
— Власне кажучи, так, бо яка різниця: Місяць чи Відень? — Мама заплакала. — І це саме тепер, перед причастям.
Але він завжди був такий. Чим важливіша подія, тим грандіозніший вибрик. На весіллі нахлявся і став верещати, що хоче все повторити. «Бо горілка затепла!»
— Жабко, дай спокій, це не так…
— На хрестинах поволочився ремонтувати авто, — тягнула мама, не зважаючи на батькові протести. — А тепер отой виїзд. За три дні до причастя!
— Що ж робити, якщо мені тільки вчора видали паспорт.
— Ти завжди знайдеш гарну відмовку. Ти, ти, пролазо інтелектуальний! Занапастив моє життя, а тепер покидаєш! — розридалася вона не на жарт.
— Принаймні вже більше не занапащу, — батько намагався пожартувати, але дістав ганчіркою по голові.
— Я завтра піду до міліції і все їм розповім! Ти нікуди не поїдеш, діти не будуть сиротами!
— Якими сиротами? Таж я хочу забезпечити вам краще життя! Зароблю на «полонез» і повернуся.
— На Місяці є «полонези»? — зацікавився мій брат.
— Іреку, марш до кімнати! — верескнула моя мама. — І ти теж! — звернулася вона до мене.