— Сташеку, ну куди я піду в такому халаті? Ще й краденому на додачу.
— Ми тут усі ходимо. Надвечір кожен влазить…
— І виглядаємо, як команда із серіалу «Швидка допомога», — завершив Ірек.
А тут несподіваний розрив.
— Чому ти його вигнала? — запитала я ще раз.
— Бо шило нарешті вилізло з мішка.
— В нього була інша баба?
— Гірше, — ствердив мій брат. — Минулого тижня Сташек зомлів. Його забрала «швидка». Суцільне виснаження організму. Виявилося, що він ковтає якісь «колеса». І це так його накручувало.
— А я гадала, що кохання! — знову розридалася мама. — Чому в мене нічого не складається? Я не маю біля себе мужчини!
— О, дуже перепрошую, — образивсь Ірек.
— Ще й тобі, Малинко, не щастить. Ти сама, а твої товаришки вже давно мають чоловіків, дітей… — «Дуже дякую, що нагадала мені про це».
— Може, я не хочу мати чоловіка, — гостро обрізала я її.
— Ти так кажеш, бо нікого не маєш. Мовби така гонорова. — «Чи вона мусить копати по живому?»
— Краще такий гонор, ніж розпач через наркомана. — «Я теж умію копнути, чого ж там!»
— Принижуй матір, принижуй! За те, що народила вас у муках. Що виховувала сама, присвятила себе вам. Відмовилася від чоловіків.
— Мамо, не перебільшуй, — обірвав Ірек. — А дядько Лешек, а Сташек, а інші?
— Ти будеш мені нагадувати ті нечисленні миті щастя?
— Ні, я просто кажу, як було. Такими є автентичні факти.
— Не можна казати «автентичні факти»! — крикнула мама. — Факт завжди є автентичним. Чому вони навчають у тій школі? І подумати тільки, що за місяць у тебе випускні іспити.
— Гаразд. Такими є факти, — погодився Ірек, повертаючись до теми самотності. — У кожному разі, ти завжди мала біля себе якогось чувака.
— У кожному разі.
— Іреку, дай спокій, вступися… — обізвалась я.
— …дурнішому. Це ти хотіла додати? — перебила мене мама. Я не хотіла, але хто мені повірить? — Отакої я дочекалася подяки за свою працю! Мені зостається тільки самотня могила, бо тут я нікому не потрібна. Нікому! Але вже недовго! У мене вже коле серце вечорами. Аж поки зупиниться і ви нарешті мене позбудетесь!
Свята минули в подібній атмосфері. Нічого дивного, що я запрагнула візиту до Губки.
— Доброго дня. Прошу сідати. З чим у нас проблема?
— Порушення харчування, невроз нав'язливого стану, проблема із засинанням, депресія, — байдужливо перерахувала я. — Почалося від вечірньої пажерливості, але ви визначили, що це лише вершечок айсберга. І ми повинні експериментувати. Дотепер були польдоксин, оксазепам і тіорідазин. Тепер я хочу щось на весняну хандру.
— Гм, зараз перевіримо в карточці. Так, згоден. І що з вами трапилося, пані…
— Малина.
— Апетитне ім'я, — сказали ми хором. Губка всміхнувся.
— Проблеми в родині. Маму покинув бой-френд, брат від десяти років переживає складний період дозрівання. А я знов їм. Моя товаришка вважає, що я хочу оточити себе безпечною стіною жиру. Це все через брак опертя.
— Цікава концепція, мусимо її опрацювати. Наприкінці тижня, бо нині в мене жахлива карусель. Поговоримо про причини твоєї хандри. А тим часом я маю дещо екстра… — він почав порпатися серед паперів на полиці. — Є. Я одержав це від представника фірми «Чорний Тигр». О, — придивився він до пробника, — це видно навіть на таблетці: тигр у стрибку. Суцільна енергія. Схоже, ті ліки спричинять революцію на фармацевтичному ринку. Підвищує настрій і снагу до праці. Акурат на весняну депресію. То до п'ятниці.
Дорогою я забігла до Евки.
— Я повертаюся до себе. Губка дав мені нові ліки, і завтра я починаю курс.
— Я щось не довіряю тому Губці. Заскочу до тебе завтра перед обідом, гаразд?
У цьому вся Евка. А я часом скимлю, що про мене ніхто не дбає.
Я спакувала торбу — і в дорогу. Надвечір перша доза. За годину я відчула неспокій, який усе наростав. Не страх, не смуток, тільки напруга, трохи як після кави. Я щось зробила б. Може, витерти пил? Тоді вже заодно вимию підлоги й вишурую лазничку. Власне, я ще не робила весняного прибирання. Може, сьогодні й почну, коли вже маю такий запал? Завершила мити вікно в кухні. Але мене й несе! Може, позамітати на сходовій клітці? Так, котра година? Уже дванадцята, буду товктися як примара. Знаю, попересаджую квіти. Ні, це надто спокійна робота. Найохочіше я порубала б дрова чи скопала б город. О, є — вичищу плиту й занехаяні баняки. Їх можна завзято шкребти, полірувати, дряпати йоржиком. До ранку я вишурувала все начиння, пательні й столові прибори. Обійшлося майже без утрат: одна тарілка й кавова ложечка. В шалі чищення я зігнула держачок. Коли прийшла Евка, я закінчила прасувати постільну білизну (чи не вперше в житті).