— Ти повинна мешкати в палаці, може, це щось дало б.
— Антоній казав те саме. А повертаючись до того святого Фернандо… Досить щодня проказувати молитву, і справу залагоджено.
— Тобі він допоміг?
— Люба, тепер я тільки до нього й звертаюся. Це завдяки йому я надибала ту накидку. Зараз тобі покажу. Де ж вона?
Вона заходилася заглядати до всіх шухляд. Відтак шпортатися в комоді й у шафі. Зрештою взялася за креденс.
— Клята накидка. Усе через ту тісняву. Де ж я її посіяла? — Цієї миті з горішньої полиці впав на долівку мотузяно-сірий згорток. — Ну, бачиш? Антоній.
— Справді гарна. Хтось мусив плести її зо два роки.
— Рік і три місяці по чотири години на день. Старенька використала сім кілограмів шнурка.
— Звідки ти знаєш? Від неї?
— Ні, від її молодшої сестри. Зараз я все тобі розповім. У старенької помер чоловік. Від інфаркту, як і мій Антоній. Хіба не дивно?
— Бабусю, в Польщі більшість людей помирає від інфаркту чи від інсульту.
— Слухай далі. Помер, а вона не могла цього переболіти. І найгірше, що взагалі не могла плакати. За тиждень після похорону присягнула висловити весь свій жаль через цю накидку. Кожна квіточка, кожне кружальце — це одна сльозинка. Щодня одинадцять сльозинок. Так вона його оплакувала. Закінчила накидку й за місяць померла.
— Чому ж її сестра продала накидку?
— Бо вона така сама, як ваша мати. Стіл, ліжко, два крісла й жодних пам'яток. Як на космічному кораблі. Щоправда, пояснює це тим, що не хоче дивитися на накидку, бо замість плетених квітів бачить 5016 сльозинок своєї сестри, але хто її знає?
— Багато взяла?
— Лише сто злотих. «Не можу заробляти на жалобі сестри», — пояснила вона, а я додала від себе ще сорок на службу за упокій. Знаєш, щоб мене не страшило.
— І що?
— І все тихо. Гадаю, що Антоній Фернандо також доклав до цього руку. Я попросила мене підтримати, і він, звісно, пояснив їй, що накидка потрапила в добрі руки. Старенька бачить згори, що хтось оцінив її роботу. Знаєш, що мені ще розповіла її сестра?
— Ну? — потягнулась я по цукерничку. Поміж тим я вичистила латунний свічник і набір десертних ложечок.
— Цитую: «Люба пані, якби той старий іще був який порядний чоловік. Де там! Не було суботи, щоб не випив. Ви скажете: „А який чоловік нині не п'є?“ Але він хляв до безтями. Половина пенсії йшла на трійло, а друга половина на квашені огірки й кисле молоко з похмілля. Повертався над ранок, ще й влаштовував дебоші. Верещав, що живе з неробою, котра має дві лівих руки». Як вона це мені казала, їй аж плями на шиї виступили. А потім кинула: «Пані, як я тепер погляну на цю накидку, на кожну окрему квіточку, й подумаю, що це жалоба по такому поганцю, що й навіть свічки за мою Марисю не поставив би, то маю охоту взяти ножа й потяти її на лахміття».
— Ціле щастя, що вона воліла її продати. — Я полірувала мідний кошичок для яєць. — А з іншого боку, це дивно, що такі гарні речі з'являються на честь якогось халамидника.
— Ну, — замислилася бабуся, — стільки пам'ятників, скульптур, палаців. Потім приходить інший халамидник і заявляє, що його попередник на це не заслужив, тому треба знищити, зруйнувати, затерти пам'ять по ньому. Глупота. А все тому, що люди не вміють дивитися на твори мистецтва.
— А як, на твою думку, треба це робити?
— Не варто зважати, на чию честь їх створено. Бо що така накидка говорить про того п'яничку? Що він був добрий? Симпатичний? Працьовитий?
— Ну… — завагалась я, — мабуть, нічого не говорить.
— Власне, вона говорить тільки про авторку, Марисю. Про те, що цей п'яничка був цілим її життям.
— Цікаво, чи буду я для когось цілим життям? — розмріялась я, стираючи пил з чергової облямівки.
— Ти мусиш знайти свою Марисю.
— Як це просто, — сказала я, не приховуючи іронії.
— Досить звернутися до Антонія. Він там, на тому Небі, тільки й чекає наказу. Але зійдемо на землю. Що ти будеш їсти, Малинко?
— Та я щось не маю апетиту. — «Коли мені траплялося сказати, що я не маю апетиту? Сто років тому? В попередньому житті?»
— Це, певно, невроз. Ти мусиш пити шведські трави. Вони допомагають на все.
У цьому вся бабуся. Три місяці тому вона переживала захоплення настоянкою меліси. Кожен із нас одержав по великому бутелю під ялинку.
— А на що конкретно?
— На все. На невроз, на депресію, на отруєння й остуду. А я собі змащую у вусі і ліпше чую.
— Може, то святий Антоній?
— Ні, шведські трави. Святого Антонія я запрягаю до чогось іншого.
— А як там зі святим Юдою? — Півроку тому бабуся рекомендувала його всім. На всі випадки.