Выбрать главу
* * *

Батько поїхав на другий день. Прислав одну посилку, а потім розчинився у просторі. І раптом, наприкінці вересня, несподіваний дзвінок.

— Малинко?! Ну привіт, це тато дзвонить!

— Тато? Тато Едек?! — гукнула я на всю хату.

— А ти знаєш іншого?

— Справді, не знаю. — Як ти там? Звідки дзвониш? Дати тобі маму чи Ірека?

— Ні. Я хочу побалакати з тобою.

Я відчула, як мені стиснуло горло.

— А де ти зараз?

— У себе. Тобто в Німеччині, — уточнив він. — У Гамбургу. Слухай, Малинко, я буду коротко, бо ж гроші йдуть.

— Кажи, тату.

— Розумієш, я купив собі відео і…

— Вітаю, — обізвалася з іншого апарата мама. Батько ще не зорієнтувався — знайомі часто плутають наші голоси.

— Та нема з чим, нічого особливого, — відказав він. — І розумієш, дитинко, інструкція тільки японською та англійською. Ті жовтопикі геть знахабніли. А я знаю лише німецьку. Перед моїм від'їздом ти почала ходити на курси англійської. То я подумав, що, може, ти щось допетраєш.

Я не встигла відповісти. Мама була першою.

— Слухай, а як там тобі ведеться?

— Дуже добре, — відповів він трохи зашвидко і трохи надто впевнено. — А що?

— То винайми собі перекладача і — чимшвидше — доброго адвоката!

— Хто це? Хто це? Малинка?

— Ні, це голос правосуддя.

— Жабко, — простогнав тато.

— Я щойно засікла твій номер, — збрехала мама, — і завтра потелефоную до Інтерполу. Нехай нагадають тобі, що маєш двох дітей.

— Ти мене Інтерполом не лякай! — скинувся батько. — Я про дітей пам'ятаю. Тільки я думав спочатку оговтатися, заробити…

— Ага, на «полонез», ми пам'ятаємо. «Полонез», простір і свобода. Сорому ти не маєш. Десяти марок не вислав за п'ятнадцять років! А твоя дочка має на свята заручини. Сирітка бідолашна.

— Мамо, яка сирітка, — запротестувала я.

— Ну власне, — підхопив батько, — адже я живий і пам'ятаю. Коли ті заручини?

— На Щепана.

— Ти тут тему не міняй, — заатакувала мама. — Як до суботи не надійде переказ, у неділю вранці чекай на поліцію.

— Не буде жодної поліції. Я вже дзвоню до мого юрисконсульта. Вишлю тобі чек від самого ранку.

— Краще, щоб так і було. Бо інакше я в суботу зателефоную до мого юрисконсульта і нацькую на тебе судових виконавців з Польщі.

— Вони, Жабцю, не знадобляться. То що, Малинко, з тією інструкцією?

— Дай її своєму юрисконсульту! — крикнула мама й пожбурила слухавку.

Через три дні прийшов чек на 1500 марок, по 500 на кожного. А сам батько заявився на мої заручини. І, звичайно, все зіпсував.

Заручини

Свята. Ялинка на півкімнати, гірлянди на ній мигтять, як лампочки на авто шерифа. Повний парад. Білі блузки, скатертина цупка від крохмалю. Всі причепурені: мама в перлах, Рафал при «метелику», його старі в парчі. Саме крається кавовий торт. Раптом дзвінок. Щось у мені тьохнуло, але нічого, суну до дверей. Відчиняю, а переді мною піраміда з фруктів. Самі екзотичні, навіть усіх і не назву. Нагорі ананаси. Розгортаю листя, і що бачу? Батькову фізію. Він анітрохи не змінився, тільки що засмагліший, ну і та хімзавивка. Американська усмішка від вуха до вуха. А на шиї єдвабний шалик кольору вохри. Я запросила батька заходити. Зайшов, поставив тацю. Відтак повернувся по скриню з пляшками. Притарганив її, захеканий, і зразу завалився до кімнати.

— Вітаю батьків майбутнього зятя, — подав він руку Рафаловому батькові. А на тій руці, на підмізинному пальці, полискував латунний перстень зі штучним рубіном завбільшки зі сливу. Батько полюбляв дешеві ефекти. Сів за стіл і підморгнув до матері.

— І ви п'єте такі паршиві вина на заручинах моєї спадкоємиці? — Батьки Рафала витріщились, як коропи на різдвяному столі. А старий, не кваплячись, звернувся до Рафала: — Що ти поробляєш, юначе?

Рафал став белькотіти, що закінчує фінансовий.

— Добре, сину, — схвально покивав головою батько. — Я шукаю когось, хто дав би раду моїм грошенятам. Зараз до мене пливуть кораблем двадцять мільйонів доларів золотом. Мушу щось із тим зробити. Кудись заінвестувати.

І зітхнув при тому так, начебто проблема грошей страх як його знуджувала. Багач. Мама тільки знай підливала собі вино. А мене затрусило так, що ледве поцілила виделкою у відбивну. Зрештою не витримала й вискочила до лазнички. Витягла з-під ванни бутель шведських трав і — бух! Гірко! Ще два ковтки. Ну, трохи легше. Повернулася до рівноваги й до кімнати, де батько приязно гомонів із Рафаловими старими. На хвилю замовкнув, відтак сипав далі:

— Слухайте, діти. Я маю рахунки у всіх банках уздовж німецько-французького кордону. Треба щось із тим зробити. Може, я переписав би їх на вас?