— Це я п'явка? — гукнула я ще голосніш, аж усі вхопилися за вуха. — А хто перший причепився? Через якісь там десять хвилин! Ти, педанте нещасний!
— Слухайте, — перервав нас Діді. — Ви знаєте, що зараз уже майже сьома ранку?
— Знаємо!!!
— Ну так-от, зараз сьома ранку, але середи.
Цього ми не знали.
Ми поверталися до міста в мертвій тиші. Білий ведмедик зробив свою справу.
7.05. Я й досі відходжу після Малої Касинки. Виводжу токсини, багато валяюся в ліжку. Настрій дуже задумливий. Ще день-два, і я повернуся до норми.
10.05. Я саме правила реферат свого захисту, коли зателефонувала Йолька.
— Привіт, Малино! Знаєш, що сталося?
— А ти як гадаєш? — відповіла я.
— Це було риторичне питання. Пйотр викинув Анку!
— Як це викинув? На смітник?
— Ти ж знаєш, що вона в нього мешкала. Вчора повертається з роботи, а на сходовій клітці її валізки. Вгадай, хто поселився на Анчиному місці?
— Лешек?
— У яблучко.
— А що з Анкою?
— Я прихистила її в себе.
— Сильно плаче?
— Ні. Стверджує, що не встигла звикнути.
— Хоч це добре.
— Але знаєш що? Вона страшенно нишпорить по шафках із харчами. Хряскає холодильником, шпортається в буфеті.
— Все нормально. Це вона пересвідчується, чи маєте ви щось їстівне. Пам'ять про голодні роки.
— Знаєш що, Малино? Люди мають жахливі дивацтва. Добре, що ми з Віктором такі нормальні.
13.05. Я зустріла Лешека. Він навіть не зашарівся.
— Ти теж будеш удавати, що ми незнайомі?
— А хто вдає?
— Йоля й Анка. Діді мені вибачив. Сказав, що, на щастя, не встиг звикнути.
— Ти щасливий із Пйотром?
— Щиро? Наразі я приголомшений.
— Ти мусив відбити його в Анки?
— Гадаєш, я міг би, коли він сам не захотів? Скажу тобі, Малино, одне. Пйотр першим до мене зателефонував. Через два дні потому, як ми повернулися. Запропонував зустрітися.
— Брешеш.
— Ні. Щоправда, він тільки хотів з'ясувати непорозуміння в Малій Касинці… Але по двох годинах розмови збагнув, що це кохання.
— А ти?
— Я так легко не складаю декларацій. Поживемо, побачимо.
І так каже людина, яка закохується в середньому раз на квартал.
18.05. Завтра вечірка на честь Дня студента.
21.05. Неділя. Відпочиваємо втрьох на Плянтах. Похмілля після Дня студента. Ледве допленталися до лавки. Сидимо під парасолькою і вдихаємо холодне вільготне повітря.
— Трохи кефіру залишилося?
— А ти в стані щось узяти до рота?
— Я мушу поповнити рівень рідини. Знаєш, скільки я виблювала після тієї вашої горілки?
— Благаю, не вимовляй цього слова, бо мене зараз виверне, — Евка пожовкла, як лимон.
— Якого саме? — Йолька завжди мусить бути такою дріб'язковою. — «Виблювала» чи «горілки»?
— Вже однаково. — Евка витерла губи носовичком. — Ходімо звідси, бо зараз нас пообсідають мухи.
Ми дочовгали до наступної лавки. На щастя, помірно сухої, тільки раз протерти хусточкою. Бляха, дикий бузок. Теж знайшов, коли квітнути. Як треба, то його немає. Сидиш собі з коханим на лавці і чуєш асфальт, тютюновий дим, запах картоплі «фрі». А коли ти з похмілля, бузок знічев'я вилазить зі схованки.
— Ні, я так не можу, — проскрипіла я. — Це не на мою хвору голову. Треба пересісти.
— Але вчора було класно, правда? — обізвалась Евка.
— Так само, як рік тому, два і три. Рутина, — байдуже кинула Йолька.
Було чудово. Я обожнюю атмосферу Дня студента. Заради цього шаленого дня варто поступати до універу. Варто навіть терпіти жахливе похмілля.
Усе починається від забав у студентському містечку, але чільною подією є концерти на стадіоні. Краще заздалегідь придбати квитки, щоб не стовбичити в кілометровій черзі. Власне, про черги. Вони можуть трохи дістати. Бо це відбувається так. Спершу ти стоїш по квитки. Потім чемно займаєш чергу до входу. Минаєш одні ворота — тебе обмацують у пошуках алкоголю й зброї. Другі ворота — знов обмацують. Найдовше мордують Евку. Мене завжди пускали. Навіть по спині ніхто не плескав. Евка стверджує, що це завдяки безневинному вигляду й погляду лані, а я маю власну версію. Ніякої лані, а тільки ніс. О, наприклад, учора мене порядно шмонали. На жаль, жінка.
Як уже пройдеш троє воріт, зразу встаєш у чергу по жетони на пиво. Краще одразу взяти більше, щоб уже стільки не стояти. Відтак із жетонами в кишені б'єшся за пиво. А тлум страшний. Урешті з пивом стаєш у чергу до клозета. Спокійно встигаєш його випити й накопичити щось у сечовому міхурі. Хлопцям легше. Вони поливають липи на узбіччі, на одну чергу менше. Коли заходиш, сценарій змінюється. Вудсток. Парочки на ковдрах. Ніякої упряжі. Жодних локонів, шпильок, накладних вій, атласних торбинок. Я завжди маю залізний набір.