— Та що ти, тату! Не треба.
— Може, я теж влаштую якісь заручини, — обізвався мій брат.
— Тобі, Ірусю, теж щось капне, у мене є фабрика…
— Мабуть, на Місяці, — буркнув попід ніс Ірек. Рафалові старі не почули, батько теж.
— Вона чекає на тебе, от тільки закінчи навчання.
— Але не конче астрономічний факультет? — вів далі мій любий братик.
— Іреку! Прикуси язика, — цитьнули ми воднораз із мамою.
— Може бути й астрономічний, але найкраще міжнародних стосунків. Влаштую тобі якесь тепле містечко на Балі або на тій, як там її… на Ямайці. Посол Польщі на Ямайці. Незле звучить, га?
— Я волів би в Новій Зеландії, — кривлявся Ірек. Нібито він мав якийсь вибір.
— Влаштую, — відповів батько. — То за здоров'я майбутнього подружжя.
— За здоров'я, — повторили всі ми хором.
— У такому разі все ясно, — батько повернувся до банківської теми. — Зустрічаємося на весіллі, підписуємо папери і — ласкаво просимо до бізнес-класу.
Цієї миті мама не стрималась і захихотіла. Всі принишкли.
— Перепрошую, це я від розчулення. Це щастя для вас, діти, що не будете починати з нуля. Ще раз за здоров'я, за майбутнє.
Ми цокнулися келихами. Батько розваливсь у фотелі й налаштувався оповідати. Визнав, що останнім часом не буває в Польщі, бо має важливу посаду в Німеччині. Він був одним із ініціаторів збурення Берлінської стіни.
— А зараз ми розробляємо бельгійську мафію, — додав він довірчим тоном. — Вони отруюють продукти. Чи чули ви про курчат, яких годують відходами з автозаправних станцій? Це вони. Або грибок у газованих напоях. Теж їхня робота. А та афера з педофілами? Так само вони.
— О Боже, — вжахнулася моя майбутня свекруха. — Але навіщо? Навіщо вони це роблять?
— А от цього, — похитав головою батько, — я не можу вам зрадити. Таємниця. Я вже і так забагато сказав.
Якийсь час ми мовчки цмулили вино.
— Ні, любі, ми не можемо в це заглиблюватись, — обірвав батько тишу. — Зрештою це заручини Малинки. Забава мусить тривати.
І вона тривала.
20.01. Це вже нині. Якщо він не буде прямим, я кинуся до Вісли й розіб'юся об кригу. А якщо буде прямим, то що далі?
22.01. Я не писала вже цілих два дні. Звикаю до Нового. Новий наразі нечутливий. Коли гладжу його по перетинці, наче торкаюся до фанери. Найгірше при основі, біля ніздрів, там, де наклали шов. Відчуваю дотик, як крізь шар ізоляції. Не знаю, чим Коваль так захоплювався. «Ну, гарно випиляв. І хрящики теж гарно витяті». Подав мені дзеркало, а я побачила товстий (бо ж два тижні не митий) цурпалок межи двома пожовклими підковами довкола очей. Якщо так виглядають гарно витяті хрящики, як же тоді виглядають витяті негарно? Коваль помітив жаху моїх очах і почав мене втішати:
— Що це за міна? Чудовий носик, а ти ревеш!
— Але ви обіцяли, що буде як у білявця, — розклеїлась я.
Коваль не витримав і засміявся:
— Дитинко, ти гадаєш, що носик то пірник? Виходить із формочки готовим? Це ж тіло, ще два тижні тому різане, тяте, шите. Він має право бути опухлим і занімілим. Заждеш місяць-два і тоді побачиш результат. А наразі тебе чекають масаж і розтирання. Інакше він висохне й відвалиться, — пожартував він насамкінець.
Оце я сиджу й розтираю. Розтираю й масую. Добре, що падає сніг, добре, що холодно. Добре, що я не маю пар. Добре, що Рафал мене не бачить.
8.02. Останні тижні я присвятила масажуванню й маґістерці. Незабаром захист, а в мене готова тільки дослідницька частина. Тож довбаю теорію. Як змучуюся, захланно масую. Втираю мазь із арнікою й чекаю. Вже ліпше. Від синців ані сліду. Найважливіше, що я впізнаю себе в дзеркалі. Власно кажучи, зміни невеликі, либонь, більше у профіль. Учора прийшла Евка. Я відчинила, а вона на мій вигляд у крик. Мовби так нажахалась.
— Не видурюйся. Я виглядала гірше, коли ти забирала мене з клініки.
— Це був скрик захвату. Я думала, що мені відчинила сама Памела Андерсон. Ну, покажися. Усмішка. Нахили голову. Тепер з іншого боку.
— І як? — запитала я. Евка не вдає захват, хоча й ніколи не копне по живому. Саме за це я її люблю.
Справжня подруга в тілі Сальми Гаєк. Уже кілька разів мене рятувала. Перший раз два роки тому, коли я впала у шал схуднення.
А почалося так. Я зайшла до крамниці зі штанями. Ухопила кілька пар і бігцем міряти.
— Куди ви йдете з тими «есками»? — заступила мені дорогу продавщиця, розмір XXL. — Хочете їх порозривати?
— Чому? — невинно запитала я.