— Я йому кажу: «Томек, ти переймаєшся тим, як дівчина». А він на це: «Часи змінюються, пані Малино. Ми, хлопці, відчуваємо чимраз сильніший тиск. Ви читали Твістера?»
— Бідний Томек, — зворушилась Евка.
— Трохи зациклений на своїй зовнішності, але знаєш що? Мені зовсім не здавалося, що він марнославний чи примхливий, як Віктор.
— Бо він таким не є, — запевнила Евка. — Він уразливий та інтелігентний. Уміє прекрасно розповідати. Має чудове почуття гумору. Любить тварин і теж не їсть м'яса.
— Ходячий ідеал.
— На жаль, є один мінус.
— Який?
— Томеку тільки двадцять років. На сім менше, ніж мені.
11.06. Нині цей день. День діалогу і правди.
— Я в житті не гляну на жодного чоловіка!
— Тобі буде важко. Половина людства — це чоловіки. — Евка простягла мені чергову хустинку.
— Ну то й гляну, але ніколи не закохаюся!
— Хотіла б я в це вірити.
— Ти говориш, як Йолька.
— Може й так, але визнай це сама. Я пережила дванадцять твоїх любовних розчарувань. Чому б мала не пережити тринадцяте?
— Дуже дякую.
— Може, я не так висловилась, — перепросила Евка. — Я дванадцять разів чула з твоїх уст: «Він моя половинка». Чому б не почути це ще раз?
— Бо я вже не вірю в половинки, — гарикнула я. — Не вірю в кохання! Не вірю в людську безкорисливість!
— Я казала тобі туди не ходити.
— А я не шкодую. Принаймні знаю, якими є чоловіки. І взагалі люди. Тому віднині все зміниться. Годі наївності. Годі мрій. Я перетворююся на машину успіху. Тільки кар'єра, гроші й влада.
— Хто це говорить про кар'єру? Малина? Це неможливо, — почула я.
У коридорі стояла Йолька.
— Я стукала, — почала пояснювати вона. — Ви, певно, не чули.
— Через рев Малини. Вона у розпачі.
— Рафал одружується. — Це не пролунало як питання.
— Звідки ти знаєш?
— Від Віктора, його батько товаришує з батьком Рафалової нареченої. Вони ведуть якісь спільні справи. Ну чого ти так дивишся? Я дізналася про це тиждень тому.
— І цілий тиждень нічого мені не казала? Дозволила, щоб я туди пішла й робила із себе ідіотку? Навіщо ті балачки про роман сусіди і про краплю розсудливості?
— Ти, мабуть, мене не зрозуміла. — В голосі Йольки забринів холод. — Тиждень тому я довідалася про їхню дружбу. Про весілля Віктор сказав мені тільки сьогодні, і я одразу прибігла до тебе.
— Запізно!
— Вибач, але це не моя провина. Я розумію, що інформація дійшла до тебе надто пізно. Розумію, що ти переживаєш порожнечу через розпад зв'язків. Але ти не повинна вихлюпувати свою агресію на мене. Ти повинна навчитися контролювати свої емоції.
Замість відповіді я залилася слізьми.
— Коли вони одружуються? — запитала Евка.
— Наприкінці серпня. Батько Віктора одержав запрошення.
— Невже це правда? Тепер це вже остаточний кінець із чоловіками! — завила я.
Ми сиділи на кухні втрьох. Я марнувала чергову хусточку, а дівчата терпляче чекали. Нарешті за годину у мене вичерпався запас сліз.
— На твоєму місці я пішла б спати, — порадила Йолька. — Завтра тобі буде легше.
— Звідки ти знаєш? — буркнула я через розпухлий ніс. — Звідки ти можеш знати, як мені буде?
— Я припускаю. А якщо ні, то принесу тобі щось заспокійливе. Ну, мені пора. Поговоримо вранці, коли ти охолонеш.
Ми зостались удвох з Евкою.
— Може, спалимо його фотки, і тобі трохи полегшає? — запропонувала вона.
Я кивнула. Вона принесла сірники й коробку зі знімками. Евка знає мою квартиру краще від мене.
— Яка перша? О, на тій він виглядає як ідіот. Давай.
— Я запалю, — пожвавилась я. Тицьнула сірником у знімок. Спочатку зникла голова, потім шия, залишився шматочок сорочки. Тієї миті ожив дверний дзвоник. До кімнати ввалився Лешек.
— Палите Рафальчика? Як я розумію, дійшло до остаточного розриву?
— До остаточного розриву дійшло вже в новорічну ніч, — пояснила Евка. — Натомість сьогодні дійшло до остаточного усвідомлення цього похмурого факту.
— Я можу взяти участь у забаві?
— А маєш вхідний квиток?
— Так, — він витяг із рюкзака величезну пляшку джину. — Я от ламав собі голову, з ким би то її роздусити? Діді поїхав до Берліна на якесь «техно-парті». А Пйотр у горах на семінарі менеджерів. Він швидко росте. І слушно, бо має в собі стільки харизми. Гаразд, годі захватів. Ми не заради цього тут сидимо.
— Власне. Вибери собі знімок, — підсунула я йому коробку.
— Оцей. Пам'ятаю його з тією зачіскою. Тоді ти нас познайомила. Мій Боже, як він мені подобався! І знаєте що?
— Ти був певен, що він не є гетеросексуалом?