— Ти вгадала, Евуню. Я навіть отримував деякі сигнали, які свідчили про зацікавлення. Дивні погляди. Зізнаюся, що тоді моє серце билося міцніше. Як він відкидав ту гривку…
Я відчула, що знову розклеююсь.
— А ті очі! — захоплювався Лешек. — Ті чудові блакитні очі! Такі глибокі, що можна зануритись у них і ніколи не виплисти.
— Він уже ніколи так на мене не гляне, — зажурилась я. — Я вже не візьму його за руку! Таку сильну й теплу. Не торкнуся його пальців.
— І не побачиш, як вони длубаються в носі.
— Ти завжди мусиш усе тривіалізувати? — обурився Лешек.
— Такою, на жаль, є дійсність. Я мусила відвертатися, щоб не бачити палець, занурений у ніздрю аж по другу фалангу.
— Цікаво, чи він вправлявся в цьому на людях? Тобто перепрошую, Евіто, я мав на увазі товариство… ну, розумієш, — плутався Лешек.
— Розумію. Йолька, певно, визнала б це за фрейдистську помилку, але я поблажлива.
— Я мав на увазі велику групу людей, — гнув своєї Лешек. — Добре, змінимо тему. То палимо?
— Давай. А я принесу пиво, щоб залити чимось внутрішнє полум'я.
До другої ми спалили всі знімки й вижлуктили в сумі вісім пляшок пива й велику пляшку джину з тоніком.
12.06. Хворіємо втрьох. Нам відригується сосною. Більше ніколи в житті не гляну на джин.
13.06. Мить тому пішов Лешек. Ледь за ним замкнулися двері, як зателефонувала бабуся.
— Малинко? Ти застуджена?
— Ні, тобто трохи, — я не хотіла втаємничувати бабусю в історію з джином. — Але я вже одужую.
— Найважливіше добре прогрітися. І ти мусиш пити ехінацею, вона зміцнює імунітет. Допомагає при всьому: застуді, грипі, отруєнні…
— Я ще сьогодні заскочу до аптеки. А що там у тебе?
— Власне. Я мала дивний дзвінок. Учора вранці зателефонував твій хлопець.
— Рафал? Але ми вже не разом. Пам'ятаєш, ми ж із ним порвали?
— Пам'ятаю. І коли він сказав: «Я наречений Малинки», я зразу його присадила.
— А що він на те?
— Гмикнув, начебто знітився, але потім сказав, що ви й надалі зостаєтеся приятелями.
— Мені нічого про це невідомо. — Я старалася, щоб це звучало байдуже. — Що він хотів?
— Власне, зателефонував стосовно того шматка землі під Краковом, який я успадкувала по Антонію. Питав, чи ти вже про це зі мною розмовляла. Я відповіла, що ні, а він: «Малинка обіцяла, що замовить за мене слівце…»
— І ти додержала обіцянки, — шепнула Евка.
— Йдеться про продаж ділянки. Здається, дуже вигідний. «Знаю, — каже він, — що Малинчиній родині потрібні гроші, і таке влиття готівки їм, напевно, згодилося б». Потім став розповідати, що має хорошого покупця, але вирішувати треба вже сьогодні.
— І що ти зробила? — крикнула я. — Продала?
— Ще ні. За годину він має сюди приїхати, щоби скласти угоду. Я намагалася до тебе додзвонитися…
— Я вимкнула телефон.
— Добре, що я врешті тебе впіймала. І що з тим продажем? Я мала записати ту ділянку на тебе, але якщо ти сама просила Рафала…
— Він збрехав. Нічого не підписуй! Ми ніякі не приятелі. Він намагається шахрувати в мене за спиною.
— Не розумію.
— Зараз я дам тобі Евку. Вона ліпше тобі це пояснить. — Я передала слухавку Евці.
— Доброго дня, це Ева.
— Привіт, як там любовні справи з білявцем? Квітнуть?
— З'явилися перші бруньки.
— Він уже освідчився тобі в коханні?
— Набирається відваги. Дозріває. Так мені принаймні здається, але я була б удячна тому, хто розвіяв би сумніви. Коротше кажучи, я благаю про ворожбу.
— Ти мала розповісти про Рафала, — нагадала я.
— А власне. Спершу мушу вам розповісти про Рафала. Виглядає це так. Рафал порвав із Малиною півроку тому.
— Малинка казала, що це вона від нього пішла.
— Вона не хотіла жалості з боку рідних. Але факти такі, що порвав Рафал. Ці півроку він оминав її десятою дорогою, не дзвонив, не вітав зі святами, нуль контактів. Хіба вважати контактом одноразове «привіт», недбало кинуте на святвалентинівській забаві та імлисту обіцянку зателефонувати. Додам також, що чи не одразу після розриву він став зустрічатися з давньою знайомою, донькою багатого адвоката.
— Ах, який вітрогон! — розхвилювалася бабуся.
— Несподівано кілька днів тому зателефонував і запропонував відновити неіснуючі дружні узи. Малина, все ще закохана по кінчики своїх великих вух, ані миті не вагалася. Прибула на побачення, повна ілюзорних сподівань. На щастя, вона не встигла поділитися ними з Рафалом. На півсекунди раніше той подякував їй за те, що вона не намагається повернути те, що віддавна було жменею холодного попелу. Коротко кажучи, він удячний Малині за те, що вона не благає його повернутись. А потім висловив справжній привід побачення. Йдеться про вашу ділянку, яка прилягає до ділянки його товариша. Батько того товариша хоче відкупити у вас землю, збирається будувати там віллу. Нібито він уже вас просив, але наштовхнувся на відмову.