— Три роки тому якийсь грубіян розмахував мені попід носом пачкою банкнот. Припхався через день після похорону Антонія, стерв'ятник нещасний. А коли я наказала йому забиратися, заявив, що я не ладна абстрактно мислити. Бо не можу уявити собі перетворення великого шматка землі на купку банкнот. Нахабний тип.
— Це і є батько його товариша. Рафал дуже його шанує, тому запропонував свою допомогу. Розраховував, що Малина його підтримає.
— Як він міг бути таким наївним? Розриває з дівчиною за п'ять хвилин до весілля і щиро вірить, що єдиним почуттям, яким та його подарує, буде симпатія?
— Малина сама його в цьому переконувала. А ми ж обидві знаємо, як вона вміє приховувати свої внутрішні драми.
— Переді мною так точно, — визнала бабуся. — Я гадала, що Рафал їй набрид і що вона вибрала наукову кар'єру.
— Вона заморочила і Рафала. Тому він не вагався, коли просив її про допомогу.
— А що на те Малинка?
— І тут, на жаль, у неї здали нерви. Замість того щоб для різноманітності подарувати йому трохи ілюзорних надій, вона вивалила все, що про нього думає. А що вже встигла випити два пива, то не добирала слів.
— Рубонула з плеча? Він на це заслужив!
— Авжеж. Вона повинна була це зробити на півроку раніше. Коли він розірвав із нею п'ять по дванадцятій.
— Як то, хіба вони встигли одружитися? — злякалася бабуся.
— На щастя, ні. Вдаючись до вислову «п'ять по дванадцятій», я мала на думці реальний час на годиннику, а не так звану гірчицю по обіді. Просто Рафал повідомив її про розрив через п'ять хвилин по завершенні старого року.
— Якщо точно, то шість, — уточнила я.
— Досконале відчуття часу, — прокоментувала бабуся. — Я тільки не розумію, як він міг після всього просити мене продати ділянку.
— Він же інтелігентний. Після Малинчиного вибуху зрозумів, що та дуже переживає розрив. А що добре її знав, то добре знав і те, як ваша внучка розправляється зі своїми смутками. Буду брутально щира. Вона виполіскує їх з організму за допомогою пива.
— Он звідки той голос. А я повірила, що це застуда. Малинко, ти там?
— Тримай. Бабуся хоче з тобою говорити. — Евка подала мені слухавку.
— Так, — бовкнула я, червона як буряк.
— Нема чого соромитися. Бабусі теж траплялося топити хробака у вині. Якось, коли мені було шістнадцять, я страшенно заправилася трійлом. Мені мало зуби не повирвало, так нудило. А тебе?
А мене? Відвертість за відвертість.
— Я ледве встигла відкрити рота, бо пішло через вуха та ніс.
— Моя кров, — підсумувала бабуся. — Іншого разу ти не повинна брехати. Вали правду в очі, замість задихатися під покришкою. Я ж не Геня.
— Знаю, мама дістала б інфаркт. Це її спосіб виявляти почуття.
— Стосовно твого похмілля… Ти можеш пити ехінацею, швидше прийдеш до норми. Пару ложок настоянки і…
— Я, мабуть, не проковтну. На звук слова «алкоголь» мені стискається горло.
— То купи в таблетках. Дай мені ще раз Еву.
— Я тут, і закінчую розповідь. Рафал розраховував на те, що Малина, лікуючи наслідки перепою, не матиме сили вам зателефонувати. Вирішив кувати залізо.
— І йому це майже вдалося. Я тільки дивувалася, чому він так запав на ту ділянку. Бо, мабуть, не через захоплення адвокатом Носкевичем.
— Носкевич? Таж це прізвище дебелої, тобто нареченої Рафала! — «Я запам'ятала, бо воно від носа».
— Якщо вони одружаться, — підсумувала бабуся, — є великі шанси, що ви колись станете сусідами.
14.06. Приємна візія.
— Якщо я й надалі купалася б в ілюзіях, то могла б вимріяти такий сценарій. Я через десять років. Ще вишуканіша, ніж тепер. Оточена юрбою залицяльників. Багата й фахово реалізована. Змучена від численних подорожей…
— …на Місяць, — утрутилась Евка.
— Ні, тільки на Каймани, Балеари, Гаваї й таке інше. Змучена інтенсивним життям і подорожами, вирішила осісти на родинних ґрунтах, тобто в гасієнді, яку збудувала на бабусиній ділянці.
Приїжджаю на своєму «ягуарі» й зустрічаю його. Він також реалізований фахово, але нещасливий через дурну дебелу дружину. Він закохується в мене і благає про єдиний поцілунок. Я вагаюся. Завіса, оплески.
— На щастя для тебе і для друзів сім'ї, ти вже не плаваєш в ілюзіях, тому не будеш продукувати таких мрій.