Хвилин зо п'ять я сиділа нерухомо, як уражена громом. Сиділа б так, певно, і з годину, якби не телефон. Його дзеленькання повернуло мене на землю.
— Малинко? — Це бабуся. — Чому ти не сказала, що ходиш до психіатра?
— А ти кажеш мені, що ходиш до кардіолога?
— Я не ходжу, але таки виберуся. Після цього, що я сьогодні побачила, я постаріла на двісті років.
— Я теж, — зізналась я. — І мушу пошукати інше житло. Десь за містом.
— А що робити мені?
— Таж вона не назвала твого імені. Інша річ я. Вона навіть згадала мій факультет.
— Бідолашна дитино, — зворушливо мовила бабуся. — І ще той психіатр, такий сором. Не ліпше було прийти до бабусі?
— А ти маєш право виписувати ліки? — розлютилась я. — Думаєш, мені було легко? Що я пішла отак, заради примхи? Якби не Евка, я, може, вибиралася б донині.
— Боже, мама мала рацію, — видушила бабуся. — Це щось серйозне.
— Ні, нічого серйозного, але я мусила порадитися зі спеціалістом. Час од часу я беру ліки, і все гаразд.
— Така молода і вже на таблетках! — ойкнула бабуся.
— Не все можна вилікувати добрим словом, бабусю. Часом потрібно трохи хімії.
— Ну, я там розумію антибіотики, вітаміни, ліки від тиску, але щоб на голову? Це тебе одурманить, знищить!
— Бабусю, ти бачила мене місяць тому і що? Я змінилася?
— Тепер бачу, що так. Колись ти була така енергійна, вилизала мені цілу хату, а останній раз навіть не захотіла вимити склянки.
Я зітхнула. Не буду їй пояснювати.
На другий день я з мапою в руці вирушила на пошуки фірми «S amp;MG».
— Доброго дня, Домінік Ролик. — Я подала йому долоню й автобіографію.
— Малина, — прочитав він. — Дуже добре. Це ім'я несе в собі позитивну енергію.
— Так? — зацікавилась я.
— Воно ароматне, — пояснив він, — і пробуджує приємні асоціації. Клієнт, чуючи слово «Малина», розслаблюється й втрачає пильність, а тоді ви можете атакувати його й виграти.
— Що виграти? — знову зацікавилась я.
— Можливості величезні, — потер він руки, — але почнімо від початку. Пані Малино, чи ви задоволені своєю дотеперішньою кар'єрою?
— Ну що ж, — буркнула я, — не дуже.
— Власне, — облизнувся він, — серед нас є небагато людей, задоволених своєю роботою.
— Небагато, — визнала я.
— Але це можна змінити, — втішив мене Ролик. — Скажу вам, пані Малино, що ви зробили правильний крок. Крок до сонячного майбуття. А все це завдяки нашій фірмі «Sekses ent Many Grup».
— Справді? — наставила я вуха.
— Пані Малино, — знов облизнувся він, — в якому віці люди у нас ідуть на пенсію?
— Жінки чи чоловіки?
— Скажімо, жінки, — уточнив Ролик.
— У шістдесят, але зазвичай у п'ятдесят п'ять… На жаль, — зітхнула я.
— На жаль. Це ви чудово визначили, — втішився він. — Бо на що може сподіватися людина у шістдесят років?
— Ну, — завагалась я. Ролик, напевно, неправильно зрозумів моє «на жаль». — Стільки жінок ще хоче працювати, відчуває себе молодими, але мусить іти, бо фірма ледь животіє. В якійсь там Америці, приміром, чимало пенсіонерів іще одружується, ходить на дискотеки.
— Власне! — обірвав він, виразно збуджений. — В Америці. А чому саме там? Відповідь проста: завдяки пенсійним фондам.
І понеслося. Впродовж наступної години пан Ролик накреслив мені десятки діаграм і табличок, продемонстрував купу газетних вирізок. Перед очима мигтіли заголовки: «Кінець ланцюжка невдач», «Пенсіонере, хіба тобі не шкода?» «Польща — Флорида Європи?», «Застрахуйся і вмирай». Ролик витлумачив мені кожен варіант. Що станеться з моїм полісом, якщо я несподівано помру, якщо я маю дітей, якщо я не маю дітей, але маю чоловіка. Що станеться з моїм полісом, якщо я потраплю в аварію, але не помру, якщо я захворію чи не платитиму внесків протягом року. За шістдесят хвилин я задала тільки одне запитання:
— Припустімо, що я вирішу сплачувати оці сто п'ятдесят злотих на місяць…
— Ви, звичайно, можете сплачувати більше, — урвав він мене.
— Так-так, але я хочу тільки сто п'ятдесят. Отож припустімо, що я буду сплачувати їх упродовж двадцяти п'яти років, аби ще встигнути до старості. Накопичиться сорок п'ять тисяч злотих. Нині я купила б за них «фольксваґен-поло». Хто мені гарантує, що за чверть віку ті гроші будуть чогось варті? А може, їх вистачить тільки на коробку сірників?
— Так. Чудово, — невідомо чому втішився Ролик. — Щороку ви можете сплачувати суму, збільшену на відсоток інфляції. Це мусить розв'язати проблему. Тепер перейдімо до найбільшої сенсації: прижиттєві поліси. Це саме завдяки їм ми бачимо у Флориді недолугих дідуганів в оточенні дорідних двадцятирічних білявок…