У подальші дні я напихала кишки всім, що траплялося мені попід руку. Змішувала, як алхімік. Батон, запитий пивом, кисла капуста, полита маслянкою, локшина з майонезом. На самий лише спогад мені спухає печінка. Коли проциндрила половину стипендії, твердо сказала собі: час на третю спробу. Старт — дев'ятнадцятого січня. Це, для різноманітності, ні з чим не пов'язане. Зважаючи на жалюгідний фінансовий стан, обрала грушкову дієту. Консерви з грушок — це єдине, що зосталося на кухні після подій останніх днів. Накидала план дієти. Вранці — півслоїка грушкового пюре. Ланч — слоїк компоту. Обід — тареля грушок у сиропі. Підвечірок — знову компот. Вечеря — маленький слоїчок грушкового мармеладу на втіху. Живилася тими грушками цілий тиждень. Зосередившись на навчанні й заліках, якось давала собі раду. Двадцять шостого січня склала останній іспит. Наступного ранку витягла шістдесят четвертий слоїк грушкового пюре. Не встигла його відкоркувати. Зблювала на сам лише вигляд жовто-брунатного місива, нашпигованого гвоздикою. І то був кінець дієти. Ще до полудня я витратила всі заощаджені кошти. Легко здогадатися, на що.
Я ввійшла в раж. Саме почалася сесія. А що я примудрилася все поскладати, то мала вихідні. Виходила тільки по харчі і щоб викинути сміття. Наприкінці канікул до мене заглянула Евка.
— О Господи, ти виглядаєш, як жертва насильства в родині, — заломила вона руки на мій вигляд. Факт, я трохи себе запустила. Масне волосся, поплямлений спортивний костюм, синці й жовтий писок. Довкілля також виглядало не найліпше. Стоси посуду в мийці. Припалена пательня, плита загиджена тим, що в мене википіло. А кипіло багато, бо останні дні я тільки смажила, пекла й варила.
— Малино, вилазь зі «спортивки». Маєш п'ятнадцять хвилин, аби щось на себе накинути й зібрати найпотрібніші речі.
— Навіщо?
— Ти переїжджаєш до мене.
Я заколола волосся, почистила зуби, згребла до торби все, що навинулося попід руку. Евка весь той час нотувала щось на аркушику.
— Що ти там шкрябаєш?
— Розпорядок перебування в моїй клініці. Прочитаєш дорогою. Готова? То давай ключі. Бо ж мусить хтось поливати квіти.
У трамваї Евка вручила мені аркуш. Капець. Самі заборони.
Заборона заходити до кухні й харчитися на місці перебування.
Заборона під'їдати у милосердних товаришок.
Заборона говорити про дієту й переглядати кулінарні книжки.
Заборона переводити все в калорії.
Заборона їсти перед дзеркалом.
Заборона купувати затісну одіж (мовляв, я вже скоро схудну).
Заборона ставати на ваги до кінця перебування.
Я мешкала в Евки понад два місяці і тільки завдяки їй нині не важу тонни.
— Ну, кажи нарешті. Що з тим носом? — випитувала я.
— Горбок зник. Коли ти всміхаєшся, кінчик носа зліва заломлюється, і тоді ти скидаєшся на Брюса Вілліса.
— Чорт забирай, Ево!
— Справді. Але ж Брюс симпатяга, хіба ні? Справа класно. Цілком незлий цей твій ніс, майже як по лінійці. Хоча… — замислилася вона по хвилі.
— Що «хоча»?
— Я все думаю, а чи не можна було б якось доречніше витратити ті п'ятсот марок від твого батька?
— І що?
— Відповіси сама.
11.02. Чи я зробила б це вдруге? Та звісно. Двадцять шість років я була одним великим лантухом комплексів — через ніс. Що з того, що в мене гарні очі й білі зуби, коли на перший план висувався ВІН. Великий, кирпатий і горбкуватий. Узимку червоний, як у бузька. Улітку скроплений потом. Навесні розпухлий від нежиті та сліз (бо депресія). Восени мокрий від дощу та сліз (бо чергові вакації без кохання). А найгірше він виглядав у профіль. Освітлений нічником, відкидав тінь на півстіни. Варто дати крупний план, і вийде чудовий кадр із «Сірано де Бержерака».
«Що таке щастя? Це прямий ніс завдовжки від чотирьох до п'яти сантиметрів, не ширший ніж дюйм», — так починається мій щоденник майже десятирічної давності. Сьогодні я витягла кравецький метр. Виміри збіглися. А де щастя?
12.02. Пішла до доктора Коваля. Ні, нічого не трапилось. Просто я хотіла, щоб він подивився. Поза тим, той шрам на переніссі, дрібні загрубіння вздовж перетинки. Чи можна їх якось зменшити?
— Ні.
Ні то ні. Переживу. На думку Евки, нічого не помітно. Я знову чіпляюся за міліметри.
А проте врода — це питання міліметрів. Узяти, приміром, губи. Якихось три міліметри, і ти вже обертаєшся на вулкан сексу. Власне, про губи… Коли я нині отак стовбичила проти дзеркала, то зауважила, що вони могли б бути більшими.