— Вишуканою може бути сцена у фільмі, — скривилась Евка, — а не квартира.
— Добре, закресли. Але я додала б «терміново». Ми маємо чотири дні.
— Та ти що! Якщо написати «терміново», будуть чіплятися до кожної дрібниці. Просто «здається» і край. Тобі не пече, ти маєш час.
— Припустімо, — дошкульно всміхнулась я. — А якщо я нікого не знайду?
— Плюнь і розітри.
— А якщо все ж таки?
— Тоді і будемо перейматися. Знаєш, скільки ще годин?
— Небагато. Добре, пишемо ці оголошення. Бо я вже відчуваю напругу. Чого ми стільки чекали?
— Ми чекали позитивного розвитку подій, — пояснила Евка. — Який не настав.
— Він ніколи й не настане, хіба не знаєш закону Мерфі? Як щось уже має піти кепсько, то так і піде. Мабуть, я почну вірити в Анчину теорію.
— Певно, в Йольчину?
— Ні, в Анчину. Вона вигадала її після розриву з Пйотром.
— Тобто після того, як він став жити з Лешеком?
— Ну. Бо Анка, побачивши свої валізки на сходовій клітці, сказала собі, що світ — це театр, у якому ми граємо згори розписані ролі.
— Нічого нового.
— Зажди. Спочатку кожен витягає аркуш із роллю, щоб усе було справедливо. Потім народжується й забуває про той аркуш. Але в міру дозрівання чимраз частіше усвідомлює, що грає щось, уже здавна призначене. Намагається з тим боротися, змінити це призначення долі. Б'ється, розривається, стає на роги. Все марно. Без шансів. Якщо ти витягнув роль невдахи, зостанешся невдахою.
— Знаєш що, Малино? Коли я дивлюся на наш світ, то думаю, що автор п'єси мусив бути жахливим песимістом. Більшість людей грає ролі невдах.
24.07. Я — так точно. Не зуміла причарувати Симпатичного (і знову незнайомого). Не змогла знайти роботу, а останнім часом повернулася до кулінарного безуму. Головним чином кількісного, бо про якість не варто й згадувати. Хліб, обмочений в олії, кіло рису з маслом, казан копиток, политих смальцем. Затоптати, залити пивом, виблювати. Мабуть, час провідати Губку. Зроблю це завтра. Все зроблю завтра. Бо навіщо робити щось сьогодні, якщо так чи йнак відомо, що нічого з цього не вийде?
26.07. Післязавтра я мушу переїжджати, а ми ще не встигли порозклеювати оголошення. На додачу зателефонувала мама. З великим скандалом.
— Малино? Добре, що я нарешті тебе впіймала.
— Нарешті? Я майже не виходжу з хати.
— І не можеш підійти до телефону, коли я дзвоню?
— Але я підходила.
— Підходила, підходила. Два тижні дзвоню, а тобі ліньки взяти слухавку! Інші доньки приїдуть, поцікавляться, що там у старенької матері.
— Ти не стара, — наважилась я її злагодити.
— Не змінюй тему!
— Мамо, я щотижня до вас телефоную.
— Ну ясно. Ти щотижня телефонуєш, провідуєш нас раз на місяць і думаєш, що тобі можна вибачити? А я кажу, що не можна.
— Що вибачити? — не зрозуміла я.
— Нехтування обов'язками щодо розгубленої матері, хворобливого брата й сивої бабусі.
Ой, бабуся страшенно образилася б.
— Що знову трапилось?
— А що, щось мусило трапитись? Я не можу задзвонити отак, щоби нагадати тобі про занедбану родину, яка поневіряється у провінції?
— То нічого не трапилося?
— Не починай речення з «то». Трапилось. Я одержала листа з Німеччини.
— Від батька?
— Від його нової дружини. Незаконної. Вона дізналася про мій виступ по телебаченню і пише, що я несправедлива. Я — несправедлива, ти можеш у це повірити?
Можу. Я зберегла цю думку для себе. Понад те, я не порушувала справу її виступу перед п'ятьма мільйонами телеглядачів, спраглих дешевої розваги.
— Чому вона так вважає?
— Пише, що в Едека цукровий діабет, і звідси його дивакувата поведінка. Можеш собі уявити?
— Якби вона написала, що в нього шизофренія, мені було б легше.
— Чому ти завжди така цинічна? Бездушна, байдужа!
— Мамо, мені складно перейматися цукровим діабетом людини, котра протягом п'ятнадцяти років навіть не привітала мене з днем народження. Я співчуваю батькові, але…
— Я не казала про батька! — обрізала вона. — Ти байдужа до мене, до моїх мук!
— Не розумію. Що я такого сказала?
— Нічого, і саме це я маю на увазі! Я розповідаю тобі про свої проблеми, а ти підсміюєшся.
— Але ти говорила про батьків діабет! — підвищила я голос.
— І ти вважаєш, що це не проблема? Це проблема! Величезна! Коли я подумаю, що Ірек теж колись може мати діабет… Я не сплю ночами. Але тобі цього не зрозуміти, ти не знаєш, що може відчувати любляча матір. І ніколи не дізнаєшся. Бо в тебе замість серця камінь, повний цинізму, іронії та байдужості!