— Вже по другій, — озвалась я. — Треба йти.
— Ми вас відпровадимо, — запропонували хлопці.
Ми повертались у мовчанці.
— Гарний місяць, — зробила Евка останню спробу контакту.
— Круглий, — оцінив Вальдек.
Ми врешті дійшли.
— То як? Завтра можна перевозити лахи? — запитав Яцек. — Надвечір, гаразд?
28.07. Я саме закінчила переїзд до Евки. Швиденько, почасти завдяки кремезним м'язам Вальдека з Яцеком. Вони за півгодини заладували мої речі до Лешекового «полонеза».
— Даси собі раду? — пересвідчився Вальдек.
Я кивнула, і ми рушили.
— Непоганий той Вальдек, — оцінив досвідченим оком Лешек. — Виглядає, як добре надмуханий матрац.
— Тільки без фізіологічних подробиць. Я не в гуморі.
— Таж ніхто нічого й не каже, — обурився Лешек. — Я тільки оцінив його мускулатуру. Тобі часом не треба відвідати доктора Губку?
— Треба, але він поїхав у відпустку.
— Хіба не можна піти до чергового лікаря?
— Не всі стрибають із квітки на квітку. — «Звідки в мені стільки їді?» — Я віддана пацієнтка.
— Але ж ідеться про звичайні рецепти, а не про купіль у ванні, де без губки і справді не обійтися.
— Лешеку! — гукнула я.
— Знов асоціації? Ти й справді повинна сходити до поліклініки.
— Нікуди я не піду. Крапка.
— Крапка то крапка, — знизав плечима Лешек. — Я це якось переживу. Евка, на щастя, їде.
— Їде? — здивувалась я. — Вона нічого мені про це не казала.
— Бо вона й сама ще не знає.
— А ти знаєш?
— Так, бо це я влаштував їй цю поїздку, а вірніше, роботу.
— Де?
— В Льйорет де Мар, представником від фірми.
— Круто, — мені раптом стало сумно, бо що ж це за вакації без Евки?
— Певно, що круто. Я сам хотів поїхати, але треба знати іспанську. Немає шансів вивчити її за тиждень.
— Може, спробуєш гіпноз? — невпевнено запропонувала я.
— Я пробував, — зізнався Лешек. — Шість років тому, ти знаєш коли.
Знаю. Шість років тому Лешек повідомив батькам, що він гей. «Чи ти завжди мусиш іти в ногу з модою?» — розплакалась його мама, а батько поплескав по плечі і заявив: «Не переймайся, сину. Це, напевно, можна вилікувати. Спробуємо все: психотерапію, гомеопатичні ліки, акупунктуру, гіпноз, навіть електрошок, як буде потреба». На щастя для Лешека, до електрошоку не дійшло. Його старий змирився з фактом, що іншим він не стане.
— Нарешті її іспанська до чогось придасться. Вона ніяк не могла знайти учнів.
— Пйотр колись хотів вивчати.
— До речі, що там у нього? — запитала я. Не бачила Пйотра після вікенду в Касинці.
— Він пішов, як тільки доріс до другого менеджера. Сказав, що мусить дбати про репутацію.
— Такі люди найгірші. Кар'єра. Не журися, ще зустрінеш свою половинку.
— Сам не знаю, — знизав він плечима. — Усі ці балачки про половинок здаються мені часом притягнутими за вуха.
— Ну що ти, Лешеку! — злякалась я. З усієї нашої компанії тільки він і я віримо в половинки. Я в половинки помаранчі, а він у половинки банана.
— Це дуже сумна теорія. — Лешек запаркувався просто під Евчиним вікном.
— Сумна? Я завжди думала, що оптимістична. Десь там, за горами, за лісами, а може, тут-таки поряд живе хтось, ідеально до тебе допасований.
— Що це, власне, означає — «допасований»? Ідеальний отвір?
— Залиш свої анатомічні розсуди для своїх колег з гей-фестивалю.
— Малино, у тебе і справді все із чимось асоціюється.
— А хто згадував про отвір?
— Я тільки розмірковував над значенням слова «допасований». Бо я, власне, не знаю, що воно означає. Адже на кожному етапі життя ми маємо інші погляди, інші потреби й смаки. Якихось двадцять років тому я закохався б у кожного, хто любить Рекса та індіанців, а ненавидить шкварки й пінку на молоці.
— Я теж, — здивувалась я.
— А зараз? Самої симпатії до Рекса мені не досить.
— Мені також. Він ще мусить любити ведмедика Вухастика з «Вечірньої колисанки» й романи Воннеґута.
— Саме в такій послідовності?
Я кивнула.
— Ти не думала над тим, щоб змінити стать?
— Чого ви тут сидите? — Евка зазирнула до автомобіля. — А я чекаю й чекаю.
— А, балакаємо про половинки помаранчі.
— Банана, — виправив Лешек.
— Знову половинки? — здивувалась Евка. — Адже це страшний облом. Бо якщо кожен має тільки одну половинку, то які шанси її знайти? Може, вона вже померла або, втікаючи від самотності, вдовольнилася сурогатом, зайнявши чужу половинку?
— Я саме намагався сказати це Малині.
— Ти що, не віриш у теорію половинок?