Він змовкнув, ніби чекав, що я скажу. А я шукала відповідних піднесених слів.
— То ти вже їдеш? — обізвалася зрештою.
— Я навіть тішуся, бо позавчора сусіда почав ремонт. З ранку до ночі деркоче дрилем.
— А як реагує мама?
— На сусіду чи на мій від'їзд?
— На твій від'їзд.
— Удає, що їй по цимбалах, трохи злоститься. Відігрується на сусідові. О, прийшла. Дати тобі її?
— Дай. То що ж, Іреку, будемо прощатися. Великий цьом і тримаю за тебе кулаки. Не забувай польської.
— Не забуду. Обіцяєш мені щось?
— Ну?
— Що будеш перейматися максимум дві години на день. Слово?
— Спробую.
— Ну що ж, Малинко, сестричко, випускнице. До щасливого.
Я не встигла відповісти, бо слухавку перехопила мама. Я тільки почула, як вона виправляє Ірека: «Треба казати „до побачення“». А потім гукнула мені просто в барабанну перетинку:
— Нарешті ти поцікавилася домом і родиною! Хіба не знаєш, що я тут переживаю!
— Уявляю собі, — мені теж важко через Ірека.
— Цього не можна собі уявити! Це треба пережити! Той Волошка з четвертої не має серця. Він свердлить уже третій день!
— Я чула, — не встигла додати, що від Ірека.
— Якщо ти чуєш через телефон, то що вже казати нам?
— Кошмар, — визнала я.
— Слово «кошмар» — це евфемізм! Вони свердлять кожні десять хвилин, і так щодня від восьмої ранку до сьомої вечора. Ти хоч уявляєш, скільки можна за цей час прокрутити дір?
— Багато?
— Приблизно сто дев'яносто отворів, — швидко порахувала мама. — І це в одній стіні. Тій, що розділяє наші квартири, а саме вітальні.
— Звідки ти знаєш?
— Здогадалася по гуркоту. І скажи мені, Малино, навіщо Волошкам стільки дір?
— Може, в них багато картин, — припустила я.
— А знаєш, що найгірше? Що людина має терпіти всі невигоди, пов'язані з чужим ремонтом, водночас усвідомлюючи, що в неї самої нічого не змінюється.
— Але нам уже нема що змінювати. Все допасоване до останнього цвяшка.
Я не перебільшую. Наша квартира бездоганна, як Ленні Кравіц. Тільки що з меншою фантазією.
— Ти не провідуєш нас, то й не знаєш, — відрубала мама.
— А що крім того?
— Ірек їде, але це ти вже знаєш.
— Так.
— Я стільки разів йому торочила, щоб узявся за науку! Але він волів бавитися на комп'ютері і тепер мусить утікати від армії, — тяжко зітхнула вона. — Мені в житті нічого не вдалося. Чоловік хворий на діабет, на додачу живе з іноземкою. Ти собі уявляєш?
— Мамо, не кожен є королевою Вандою.
— На жаль, — знову зітхнула вона. — Хоч би вже вам у житті пощастило. Але де там! Інші діти дають собі раду. Крутяться, миттю закінчують навчання. А тут Ірека навіть до інфізу не взяли, ти вчишся шостий рік. Твої товаришки захистились уже в травні, мають гарну роботу, чоловіків.
— Які ще товаришки? — психонула я.
— А хоча б донька Кабатової. Знаєш, який у неї чоловік? Щотижня купує тещі троянди, інакше не дістав би обіду.
— Мамо, по-перше, донька Кабатової не є моєю товаришкою, а по-друге…
— Ловиш мене на слові? Хочеш посваритися?
— Ні, я тільки вимагаю конкретики. Котрій це моїй подрузі так мовби щастить?
— Приміром, Анці. Вона одержала диплом.
— Добрячих кілька років тому, і так і не вийшла заміж!
— Але має гарну роботу, а після твого управління, здається, найбільше безробіття.
Дуже дякую. Це називається підтримка з боку родини.
— То я буду сидіти вдома і ходити на халявні обіди до брата Альберта, — пихато сказала я.
— Ти хочеш зганьбити свою матір? Мало того, що Ірек їде в синю даль, ще й ти починаєш? Ну давай, добивай мене! Копни лежачого! Тільки щоб потім тобі не забаглося виступати в передачі «Пробач мені».
— Я не маю потреби робити балаган зі свого сумного життя! — ляпнула я, і поки мама встигла відповісти, поклала слухавку.
Через дві секунди я відчула величезні докори сумління.
— Іреку? То знову я. Даси мені маму?
— Вона не хоче підходити. Лежить і плаче в подушку. Згадує щось про похорон.
— Завжди те саме.
— Тому ти повинна звикнути. Я зробив це вже давно.
— А все ж таки ти їдеш.
— Не через маму. Я щось тобі скажу, Малино. Боюся, що в тій Німеччини мені бракуватиме її цькування, претензій, божевільних теорій щодо чоловіків, щастя і взагалі життя. Тому я так собі подумав… Може, ти записала б її на касету?
— Чому я?
— По-перше, я вже не встигаю, а по-друге, по-справжньому її надихаєш тільки ти. То як?