— Це, ясна річ, найбільша проблема, — пирхнула Евка. — Версії.
— Ні, найбільша проблема — це розрив із Рафалом. Через тебе, — зайшлася я плачем.
— Малино, це був тест. Він пішов, бо не кохає тебе. Рафал. Не тест, звичайно.
— Але я його кохаю! У мене болить серце, пече в шлунку, у мене трясуться руки!
— Скільки ти вихилила кав? — запитала Евка.
— П'ять. І три чаї. Ти зараз будеш мене розпитувати про меню?
— Ніяке це не кохання, а тільки кава. Можливо, страх перед порожнечею, як сказала б Йолька.
— Мене не обходить, як це називається! Я відчуваю, що кохаю його й помру, якщо він зі мною не одружиться!
— Ти сама мала сумніви, чи виходити за нього, а тепер раптом цей розпач.
— Може, до мене тільки тепер дійшло, що це Він!
— Якби це був Він, його не злякав би порожній рахунок твого батька.
— Він анітрохи не злякався. Адже коли він мені освідчувався, то не сподівався на жодні рахунки, бо ще не знав мого батька.
— Певно, боїться, що твій старий маячить.
— А хіба він не маячить? — крикнула я. — Хіба твій батько розповідає про кораблі, повні золота?
— Ні, бо він знає тільки п'ять фраз: «Коли обід?», «Коли вечеря?», «Де газета?», «Звільни туалет» і «Переключи на новини».
— Він принаймні передбачуваний. Не руйнує тобі особистого життя.
— Мені ні, щонайбільше — так це моїй мамі. Малино, не плач. Може, Рафал повернеться. Може, він тоді забагато випив.
— Він майже нічого не пив.
— Або замало. Ще не все втрачене. Бо люди не розривають заручини руба. Ти мусиш зачекати.
Я витримала три дні. Потім зателефонувала: мовляв, хочу повернути обручку.
— Я саме збирався до тебе дзвонити, Малинко. Запитати, як ти себе почуваєш.
— Нормально, — видушила я, зворушена його добротою.
— Це чудово. Ти все обдумала?
— А ти?
— Я? — здивувався він. — Я обдумав усе раніш. І хотів би до тебе зайти.
— Гаразд, коли? — «Ми спокійно поговоримо, може, він збагне, яку помилку скоїв».
— Завтра. Уявляєш, я можу повернути ту обручку, і з мене відрахують тільки п'ятнадцять відсотків.
— Супер… — «Чому це звучало так жалібно?»
— Ти справжній товариш. Інша торгувалася б, може, навіть мстилася б.
— Дай спокій, Рафале, за що тут мститися? За розрив заручин, і то в саму новорічну ніч?
— Ти знаєш, які є дівчата. Тому людина мусить щось розігрувати. А я з тобою не мушу.
Ще мить, і я щось йому заподію.
— То заходь завтра, бо потім я ненадовго поїду.
Він зайшов, забрав обручку й пішов. А я вирішила щось зробити зі своїм життям. Почала з носа. Нині я покажу його світові й Рафалові. Рафал. Побачивши мене, він почує ангельські дзвони.
15.02. Він не почув. Прийшов із якоюсь дебелою бабою. Баба мала квітчасту сукенку й великого носяру. Ледве цвиркнув мені «привіт». І як тут не вірити в число тринадцять?
Евка, як завжди, мала рацію. Ніхто не помітив носа. Кожен тепер пильнує свій власний. Люди думають про захист, про роботу та гроші. Я теж повинна почати про це думати, бо інакше мені пересунуть термін захисту. Візьмуся від понеділка. А Рафала я маю глибоко в носі. Боже, знову той ніс.
29.02. Дивовижний день. Перехідний, останній у цьому тисячолітті. Гарний для роздумів і складання обітниць. Але що я можу собі обіцяти, коли не знаю, чого хочу. Я хочу бути щасливою.
— Замало конкретики, — прирекла Йолька, та, що з рогаликами з варенням. — Ти мусиш чітко визначити, що саме тебе ощасливить. Екстравагантність чи прості радощі? Кар'єра? Кохання? Гроші? Все одразу?
Звідки я можу знати? Йолька гадає, що саме час. У серпні мені стукнуло чверть віку, а лічильник клацає собі далі. Чимраз швидше. Не озирнусь, як мине сороківка. Боже, сорок років! Ще недавно, в ліцеї, я була певна, що не доживу до тридцятки. Нехай хтось зупинить той клятий годинник!
— Алло! Є там хтось? — почула я Йольку. — Тож чого саме хочеш ти, двадцятирічна жінко?
3.03. Іменини місяця. Теж незлецький день для роздумів.
— Кожен день добрий, коли шукаєш виправдання для власних лінощів.
— Яких іще лінощів? — налетіла я на Йольку. — Це серйозні роздуми над метою життя.
— І що? Ти дійшла до якоїсь конкретики? Знаєш уже, що для тебе головне?
Чого саме я хочу? У хвилини надлому — Рафала. А поза тим? Коли мені було сімнадцять, здавалося, що я врятую світ. Винайду щеплення від раку, полечу на Марс чи стану славетною зіркою. Я відчувала, що можу все, що в мене вийде. Наївна дівчинка з головою у хмарах і крильми ангела. Кожна невдача позбавляла мене кількох пір'їнок, а перші роки в універі цілковито опустили на землю.