— Так, слухаю, — відповіла я зі стиснутим серцем. «Невже вони анулювали результати захисту?»
— Я дзвоню за дорученням професора. — «Таки анулювали!!!»
— Щось трапилося?
— Професор питав, чи ти хотіла б бути його аспіранткою.
— Він і справді мав на увазі мене?
— Я теж здивувалася… Тобто ти, Малинко, була гарною студенткою, нічого не скажеш, — стала пояснювати пані Чеся. — Але щоб професор телефонував у твоїй справі аж із Тенеріфе?
— Я теж цього не розумію.
— То як? Ти хотіла б?
Я на мить замислилася. Це все ж таки якийсь вихід. Може, мені дадуть стипендію.
— Коли треба подати папери?
— Взагалі-то, до першого вересня, але зважаючи на обставини… — Пані Чеся хвилину розмірковувала. — …добре було б закинути їх сьогодні, до другої. Бо в суботу ми не працюємо.
— А співбесіда?
— У понеділок, рівно о дванадцятій.
23.09. — І дуже добре, — схвалив Лешек, — будеш менше перейматися.
Я зустріла його дорогою з універу.
— Все це відбувається якось зашвидко, — я почала нервово тинятися кімнатою.
— Я теж маю для тебе несподіванку.
— Знаєш, кого народила Брукі?
— Донечку, але я не про це.
— Я перетворилася на слух.
— Справа виглядає так. Є халтура, від понеділка. Супроводжувати туриста з Данії. Він башляє п'ятнадцять злотих на годину. Я сам з радістю взявся б, але знову їду, — Лешек скорчив міну а-ля «Запитай мене, куди я їду!»
— І куди ти їдеш?
— До Льйорет де Мар. — Тепер Лешек скорчив міну, яка мала означати «Запитай, чого я туди їду».
— І чого ти туди їдеш?
— Я, здається, закохався.
— Половинка?
— Схоже на те.
— Ситуативна чи моделінова?
Він покрутив головою.
— Третій різновид.
— Тобто?
— Ота, найсправжніша. Половинка банана. Зустрічаєш її — і розумієш, що пропав. Бо це половинка і край.
24.09. Північ, а я не годна заснути. Цілий день сушила собі голову над завтрашньою співбесідою і над роботою. Це занурило мене в такий стрес, що я змінила тему роздумів (трохи з допомогою прамолану). Тепер думаю про Лешека та його половинку. Яка вона, а радше який? Напевно, не мусить нічого в собі змінювати. І до всього пасує.
25.09. До молочного бару «Барселона» і до дорогої кнайпи на площі Казимира. До сльотавого Ринку й до сонячного пляжу. Ідеал. О Боже, вже ранок! Восьма, а о дев'ятій починається робота. Так, душ. Що одягнемо? Сірий костюм, бо ж співбесіда. Ні, я ж буду супроводжувати туриста. Тоді міні і шпильки. Але в такому прикиді я не маю шансів на співбесіді. Маю. Сіра сукенка до колін, наверх піджак. Застебну його під горлом, волосся в ґульку — перетворююся на жінку науки. Скидаю піджак, розпускаю волосся — і проявляється жінка-вамп.
Бляха, майже пів на дев'яту. Ще раз гляну у дзеркальце. Останній мазок помади (перед співбесідою зітру) і ходу!
4.10. Це був несамовитий тиждень. А радше дев'ять із половиною днів.
Захекана, добігла до пам'ятника Міцкевичу, акурат, коли дзиґар закінчив вибивати дев'яту. Швидкий обхід довкруж Адама, і виглядаємо високого білявця з обличчям, позначеним добробутом (опис Лешека). Чи розпізнаю я його серед інших? Оббігла Адама ще два рази. Його немає. Зараз дев'ята нуль три, а вони полюбляють пунктуальність, оті данці. Почекав дві секунди й пішов. Але куди він міг піти?
— Ти, певно, Малина? — озвався хтось наді мною. — Перепрошую за запізнення, були жахливі пробки.
Я обернулась і побачила чи не двометрову постать у сірих штанях. Під тонким светром з норвезьким візерунком клубочилися десятки біцепсів, трицепсів, триголових і дельтовидних плечових і грудних м'язів, прямих і косих живота, а також найширших спинних. У сумі понад дев'яносто кілограмів сплетінь, розгалужень і вузлів, щедро задрапірованих на потужному скелеті. Поза тим, припечене морським сонечком обличчя білявця, безтурботні блакитні очі, міцне підборіддя й ніс: прямий, короткий, скандинавський. Новочасний символ безжурності й добробуту.
— Пан Яспер Педерсен? — простягла я руку.
— Просто Яспер, — він зиркнув на мою долоню. — Я повинен її поцілувати?
— Досить міцно потиснути. — «Привітання позаду». — Що ти хотів би оглянути в нашому прекрасному місті? Куди хотів би сходити?
— Може, до якогось бару з киснем? — пожартував він.
— Ти, певно, їхав через Алеї?
— Якщо це можна назвати їздою. Два кілометри на годину.
— Жах, правда? — запитала я, не приховуючи гордості.
— Ви повинні встановити в таксівках протигази, — всміхнувся він.