— Ні, треба допомагати їм у «качалці». А надто, коли людина має схильність до повноти, — зітхнув він, а потім теж окинув мене поглядом від ступнів до кінчиків волосся. — Пані, тобто Малино, ти теж незле виглядаєш. Три роки тому в тебе, здається, були менші очі та губи.
— Я змінила макіяж, — пояснила я. Про ніс він не мусить знати. — А як там твої зуби?
— І далі воюю з карієсом, але вже не так запекло, як колись. Завдяки Евці.
— Це схвально.
— Евіта казала, що ви мешкаєте разом. Класно, посидимо втрьох…
— Не посидимо, бо я мушу йти. Маю важливу справу, — збрехала я.
Куди може піти самотній, нікому не потрібний педагог, аспірант? Звісно, до універу. Посиджу за комп'ютером, підготуюся до семінару. Може, завершити статтю? Невже саме так починається наукова кар'єра?
25.11. Ненавиджу нерозв'язані проблеми, незавершені справи, незамкнені двері. Тому я провідала Вальдека. Сьогодні вранці. Грюкала у двері якихось п'ятнадцять хвилин, поки врешті щось за ними зашурхотіло.
— Хто там? Ти? Знаєш, котра година?
— Восьма ранку. Я боялася, що пізніше тебе не застану. А я хочу побалакати і закрити ту справу з кіно.
— Ти хочеш зараз піти до кіно? — не зрозумів Вальдек.
— Ні. Ти відчиниш, чи ми так і будемо спілкуватися крізь замкову щілину?
— Зараз, я щось накину. Почекаєш хвилинку?
Я почекала. Він нарешті відчинив, у самих штанях і золотому ланцюзі на грудях.
— Перепрошую за бардак, але ти ж знаєш, як воно буває.
— Готуєшся до змагань?
— Ну.
Хвилину ми мовчали. Я непомітно роздивлялася кімнатою. Ліжко застелене чимось схожим на плед. Стіл завалений дисками. На полиці кілька «Плейбоїв» і компакти з іграми. Біля крісла гирі та еспандер. Зі стіни страшить великий плакат Брітні Спірс.
— Любиш Брітні? — «З чогось треба починати».
— Може бути, — покивав він, — але волію Дженніфер Лопес. Знаєш, ти до неї подібна!
— Я? — «Як добре почути зранку щось приємне». Дженніфер — це латиноамериканська секс-бомба. Довге темне волосся, повні губи й виразний погляд.
— Ну. Фігурою. — «Бляха, я знову розкабаніла в стегнах, мабуть, тому, що постійно сиджу над книжкою».
Знову тиша. Про що б то ще поговорити, доки перейду до суті?
— Як вам тут живеться? — змінила я тему.
— Добре.
Тиша.
— А як в інституті? — зробила я останню спробу.
— Це що, якесь інтерв'ю? — здивувався Вальдек. — Книжку про мене пишеш, чи що?
— Я питала з ввічливості.
— А, якщо з ввічливості, то нехай буде. До сесії ще далеко.
Знову мовчимо. Немає сенсу довше зволікати. Залагодимо це врешті і край.
— Слухай, Вальдеку, я хотіла тебе перепросити за те кіно. І ти для мене ніякий не Вальдек Пробка.
— Все нормально.
— Правда, — тягнула я далі. — Я навіть тобі дивуюся. Ти знаєш, чого хочеш.
— Заробити на спортивну тачку, — підказав Вальдек.
— І не переймаєшся тисячею дрібниць.
— А що це дало б? — стенув він плечима.
— Ти щасливий.
— Ну, не завжди. Як завалю іспит, то впадаю в нерви.
— Скажу тобі, що я деколи тужу за світом, де панують зрозумілі правила гри. Де зло є злом, добро добром…
— … кольори кольорові, а сонце гаряче, — закінчив Вальдек. — Але у кіно ти зі мною не пішла б, так?
— Можемо піти, — сказала я. — Навіть зараз. Тільки ти сам подумай, навіщо? Ти викинеш купу грошей і достобіса знудишся. Я буду комплексувати через те, що мордую тебе. Чи не ліпше посидіти за пивом чи десь потанцювати?
Вальдек пошкрябав голову. Якусь мить розмірковував над тим, що я сказала.
— Ти, мабуть, права, — визнав він урешті і витягнув лапу на знак перемир'я. — Класна ти дівка, от тільки трохи заплутана.
— Я знаю.
— Ти даремно ускладнюєш собі життя. А воно не є аж таким складним, як тобі здається.
— Я теж це підозрюю, — зітхнула я.
— Ти не підозрюй, а просто вір. Мусиш трохи попрацювати над характером.
— Попрацюю, — обіцяла я.
— І дозволяй часом кудись себе запросити. За старим знайомством.
— За старим знайомством, — подала я йому руку.
То треба йти. Нехай хлопак доспить. Вальдек відпровадив мене до дверей. Коли я вже була на сходовій клітці, раптом згадав:
— О, до речі. Тут приходив якийсь такий високий. Питав про тебе, просив адресу.
— І що? — я врешті відчула, що маю серце. Воно стугоніло, як дзвін.
— Я був злий після нашої сварки і не сказав йому. Мене зразу попустило, і я навіть побіг за ним, але він уже зник. Ти гніваєшся?
— А що це дасть? — відповіла я.
— От бачиш? — утішився Вальдек. — Ти робиш поступ. Так тримати, Малино.