Але депресія не перешкоджає йому вклепати тобі чергову дитину. До тридцятки у вас буде четверо «щастячок», обдерта кімната та власна шафка на кухні. Плейбой (уже несимпатичний) рахуватиме борги та втрачені шанси, а ти синці й рештки волосся, які ще не видерла собі від розпачу…
— Ви добре знаєте, дівчата, чого я хочу. Ти, Йолько, не повинна змальовувати таку драму. Будь собі щаслива. Тільки пам'ятай: життя — це не «мильна опера».
— Зроблю все, щоб моє саме таким і було, — виклично відповіла Йолька.
Йолька тільки так говорить. Вона впевнено стоїть на землі. Жодних там казочок, усе залагоджено. Кожна частинка мозаїки на своєму місці. Повний контроль. Тому її так налякав мій шал схуднення. Я забула додати, що Йолька теж намагалася мені тоді допомогти. У свій холодний, діловий спосіб.
— Малино, мене непокоїть твій апетит, — зізналася Йолька якогось вечора. Вона несподівано завітала на початку канікул і прихопила мене за смаженням млинців. Вода, мука, сіль, розкалатати — і на олію.
— Все під контролем. Я тільки бавлюся пательнею, щоб обдурити мозок. Потім викидаю до смітника.
— Хотіла б я в це вірити, — покрутила вона головою. — Мені здається, тобі потрібна допомога спеціаліста.
— Ти маєш на увазі себе? — я підкинула млинець аж до самісінької стелі.
— Ні, я тільки на третьому курсі. Окрім того, мене не цікавить клінічна психологія. Але я домовлюся тобі про зустріч із групою людей, які мають подібні проблеми.
— Тільки не з групою. Ти ж знаєш, яка я недовірлива. Анка казала, що вони це все розігрують і потім деруть лаха.
— Вони — це хто?
— Не тримай мене за ідіотку. Ти добре знаєш, що вони — це не «Чужі-3», а тільки студенти на стажуванні.
— На стажування не беруть студентів, — мордувала мене Йолька.
— Ну то дипломники, стажери, практиканти. Все одно. Вони. Я не буду зустрічатися з жодною групою.
— Чому?
— Я ж тобі казала. Окрім того, я не вважаю, що маю проблеми.
— Так говорить кожен узалежнений.
— Якщо ти не припиниш, зі мною справді щось трапиться.
— Вже трапилось. Обіцяй тільки, що поговориш зі спеціалістом.
— Із ким?
— Є один такий, приятель нашої родини та психіатр.
— Я не хочу жодних знайомих! Він потім прийде до вас на чаювання й наплете твоїй мамі, що друзі її доньки жеруть сирий рис і п'ють воду з унітаза.
— Ти й справді недовірлива, — визнала Йолька. — Здаюся, не буду ні з ким домовлятися. Ти маєш піти сама.
— Куди?
— До психіатра з університетської поліклініки. Обіцяєш?
Я кивнула.
Йолька зітхнула.
— Тобі, Малино, страшенно важко допомогти.
Упродовж наступного тижня я робила підходи до поліклініки. Ні, не сьогодні. Ще трохи згодом. Завтра. Ні, я сама дам тому раду. Що я йому, зрештою, скажу? А якщо хтось мене побачить? Проте я зважилася, за два дні до переселення до Евки. Ми пішли разом. І я опинилася віч-на-віч із університетським психіатром.
— Доброго дня. Прошу сідати.
Я розглянулася кабінетом. Низька лава, два фотелі гірчичного кольору й кушетка. Ота славетна кушетка психоаналітика! Тут, мабуть, лежать пацієнти і дозволяють себе патрати.
— Я повинна лягти?
— Ні, це тільки бутафорія, щоб було професіональніше, — пояснив стишеним голосом доктор Губка. Він мав коротку сивувату борідку, дротяні окуляри та стомлені очі п'ятдесятирічного чоловіка. Класичний психіатр.
— Прошу, це моя карточка.
— Малина, — прочитав він. — Апетитне ім'я. Ну, і з чим у нас проблеми, Малинко?
— Власне з апетитом. Я вбираю, як пилосос. Двадцять чотири години на добу мрію про те, щоб їсти, кусати, жерти, хлистати, наминати…
— Гм, — покивав головою доктор Губка. — Справді? І що?
— І їм. — Я голосно глитнула слину.
— Цікаво, — він зняв окуляри й заходився потирати повіки. Відтак заслонив обличчя долонями, спираючись ліктями на стіл. Зиркнув на мене крізь розчепірені пальці. Мені стало смішно. Що я тут роблю? Вивертаю нутро перед змученим дядьком, який удає зацікавлення.
— Це зовсім не цікаво. Це огидно. Я зриваюся вночі і смажу, а потім жеру, як вовкулака, й дихаю. Але варто їдлу трохи просунутися стравоходом, як я знову відчиняю холодильник і пакую, що тільки можна.