Я спіймала Таньку за мокрий солоний лікоть, по-змовницьки потяглася до її вуха й прошепотіла:
— Сашкові передай, що з першої до третьої я буду біля 1-го корпусу.
Вона з розумінням посміхнулася, кивнула й помчала в благословенний затінок до осиротілого червоного рушника й Віри, що саме задрімала.
Як же стукотіло моє серце! Як не слухалися руки, коли мокра редиска зривалася з тертки й котилася геть від каструлі з салатом! Яка грудка стояла в горлі, коли похмурий батько чекав, поки я скінчу розмазувати по тарілці свій суп! Як майстерно я мусила вдавати, що їм часник і потім, тільки-но він відвернеться — тихенько випльовувала в рукав! З якою натугою дерлася на полицю під стелею, де в димчасто-рудому флаконі стояли парфуми «Каїр»! І як болісно неприємно було піддавати себе всім гігієнічним процедурам у ванні, натоптаній білизною, та, до того ж, без гарячої води! І якими ж важкими були мої кроки геть від маяка, крутою звивистою стежкою! До чого нещадно палило сонце, як перехоплювало подих трикляте передчуття! Як мені складно було пересуватися парком, змученій дикою задишкою!
Ну, ось і круті сходи нагору, до прохідної. Звислі з пагорба кущі самшиту, алейка мушмули й потаємна стежка — просто до щастя.
Я йду, і з кожним кроком у мене всередині все начебто зав’язується в солоний мокрий вузол. Розгорнула подарований Зінкою «чупа-чупс», перевела подих, ступнула на світло й розплющила очі. Лава порожня. Грудка, що стояла в грудях, піднялася й здавила горлянку. Я поморщилася, замружилася, зітхнула й сіла писати роман. І лише за 45 хвилин (один бік касети) попленталася на свій оглядовий пункт біля Античної альтанки.
Звичайно, він був на пляжі. У колі улюблених жінок.
Стомлена, розлючена, задихаючись від спеки, ладна репетувати від запаху «Каїра», я побрела назад на маяк.
Ну ось, на кінець цього нестерпного оповідання я приберегла розповідь про Анну. Була вона таким само яскравим, харизматичним проявом Імраї, як і наш Аль-Хрен, як руда Тетяна, як Віра з її кавою, як «зелений чоловік», який продає вироби з дерева біля входу в ліфт і як, власне, ми з татусем. Як же можна описати її? «Божевільно гарна» звучить якось узагальнено.
Така вся граціозна, «справжня», без пихи й манірності, властивих гарним жінкам, з посмішкою і поглядом французької кіноактриси. Хоча ні, не французької — швидше, це суміш Сандри Баллок і Одрі Хепберн. Яким саме чином цю веселу красуню занесло в провінційну Ебру — не знаю. Відомо лише було, що гарнішої за неї на узбережжі нікого й ніколи не бачили, що вона була заміжня, мала 57-літнього чоловіка Віктора, ялтинського бізнесмена, що він її зраджував (зі слів Шурки-пліткаря), що вони мали сина Жерара (не Жору, не Гошу, не Юру, а саме Жерара), який ганяв, мов очманілий, санаторними пляжами й у свої 6 років мав більше волі, ніж я в свої майже 14; що вона мала чудову освіту й зналася на історії та філософії, а що найголовніше — не зносила мого Альхена, хоча знала його багато років.
Отож, своєю появою на пляжі вона відразу вносила приємне хвилювання в пляжну юрбу й навіть мій татусь (Боже мій, татусь!) буквально розквітав, ледь, бувало, вгледить її. Перетворюючись на мужнього інтелігента, він закликав її до себе на матрац, де міг добрі дві години розважати бесідою (а я — гойдатися в гамаку Альхена). Але коли вона прийшла цього разу, то лише коротко привіталася з батьком, який вискочив на позапланову прогулянку, й потім зненацька підійшла до мене ззаду, обійняла за плечі (я саме вигравала в Таньки партію в «дурня»), полоскотала своїми тонкими довгими пальцями й прошепотіла: «Ану кидай усе, ходімо побалакаємо!».
Я розгублено глянула на Таньку. Вона лише лукаво підморгнула Анні, зібрала карти й пішла в Гепардя.
— Ну, як ти? — вона була чудова: у темно-коричневому купальнику під зміїну шкіру, з чорним волоссям, зачесаним у високий хвіст, чий кінчик лоскотав впадинку на її смаглявій спині. Її бурштиново-карі очі сміялися.
Ми пішли на лаву до ліфта за 30 метрів від Гепарда. Я відразу почала скаржитися на батьківську дисципліну, вона співчутливо кивала, що «це жахливо», й сміялася разом зі мною, коли я розповідала про звірства з заборонами на вживання їжі в неналежний час і про те, як доводилося красти хліб у Цехоцьких.
— А сестра твоя як?
— Не знаю, — здивувалась я.
— А як Сашко — нудьгує за нею? — вона кумедно прогугнявила на слові «Сашко».
— Уявлення не маю. Я з ним не говорила. А взагалі, він тварюка — сім’ю ось розбив.
Вона надула щоки й закотила очі:
— Ну-у, стільки пафосу! Догану громадську йому влаштувати, чи що? Хоча… — вона подалася вперед, торкаючись обличчям до мого плеча, — хоча Сашко чогось сам на себе не схожий. Вікова категорія не та…