— Стривай, — схопила його у вузькому проміжку між кабінкою та скелею за руку.
— Привіт для початку.
— Здрасьте.
— Слухай, у нас тут усе нема можливості поговорити нормально.
— Ну?
— Сьогодні, так? О пів… як звичайно.
— Запросто. Тільки ми не будемо… Ну… В мене…
— Я зрозумів. Але побалакати все одно можна.
— Домовилися.
— Твій конвой поки на відпочинку?
— Ага, філософствує.
І ми сиділи ці неможливі 45 хвилин, теревенили й сміялися, і моя рука раз у раз виявлялася накритою його рукою, а його плече частенько терлося об мою лопатку, що вкривалася сиротами. Вони налляли мені склянку вина, і я миттю посоловіла (пили спочатку за моє здоров’я, потім — за його). Коли вірна Танюшка повернула до нас своє веснянкувате личко й махнула рукою, з’ясувалося, що мій зв’язок із реальністю відбувається тепер крізь густу субстанцію якоїсь п’яної хвацької пригальмованості. Я затулила рота ліктем і з заблуканою посмішечкою бубоніла татусеві щось про головний біль, потім влаштувалася в пляжному кутку, на неширокій смужці затінку від пірсу.
Уже перед самими сходами ми зустріли Поленьку. Я схопила її за смаглявий лікоть, поки наші батьки терпляче чекали, відвела трохи вбік, і, притискаючи до грудей подертий пакет із матрацом, прошепотіла їй на вухо:
— Уявляєш, мені Алладдін побачення призначив!
— Та невже? І що ти? Підеш?
— Я що — збожеволіла?!
Біля ліфта (там, де брукована плитами доріжка перетинає широку асфальтовану трасу «ліфт-їдальня») мене зустріла Анна. Вона була мов граціозна, сповнена запалу хижачка — вистрибнула на мене з юк і олеандрів, вчепилась у руку, й блискаючи очима, запитала:
— А що ти тут робиш?
Напевне, божевільно-замріяний вираз мого обличчя говорив сам за себе.
Додому вона очевидячки не поспішала й досить наполегливо пропонувала піти погуляти разом. Довелося зробити великий гак і розійтися з нею біля самої прохідної.
Гепард сидів на лаві й щось читав:
— О, нарешті!
— Мене татусь відпустив рівно о першій, але дорогою я зустріла Анну.
— Так? І якого вона від тебе хотіла?
— У принципі, ніякого.
Він почав цілувати мене.
— То, як я зрозумів, у тебе зараз регули?
— Ага…
— Кривдно, але нічого. Ти знаєш, я тобі на день народження подаруночок готую.
Я засмикалася від захвату:
— Який… ні, ні, не кажи мені! Нехай це буде сюрпризом!
— Я тебе заінтригував?
Його рука тихенько розправлялася з шортами:
— А коли твої червоні справи скінчаться?
— Через 4 дні. Я вже поїду тоді.
— Так… не пощастило.
— Ну, нічого, ми що-небудь придумаємо.
— Я думаю, що так.
Він говорив, поки я сиділа в нього на колінах, що мені в житті потрібен сильний чоловік, старший за мене, а таких, справжніх, дуже мало. Інакше я буду нещаслива.
Потім було це поквапливе, з придихом:
— Скинь це все з себе! — і моє волосся, що прилипло до губів, а потім рушник, матова тінь і «…найголовніше — це щоб чоловік бачив твоє обличчя…».
Моє малятко, Левеняточко, так, так, о Боже мій… Так, мій скарбе, моє Левеня…
Знову ми всі в реп’яхах. Давай я тебе почищу.
Я витирала його спину й шию, а він міркував над географією нашого фінального побачення. У вікні знову метнулася чиясь тінь, тож приходити сюди було вже небезпечно.
— Між іншим, Генка — він людина наша в цьому плані. В принципі, всю цю годину ми могли б качатися в його машині, на задньому сидінні. Вона в нього з кондиціонером і з усім, що треба.
— Так, шкода тільки, що я їду.
У щоденнику я написала про цей момент: «… з надзвичайною теплотою він говорив мені, про ян-ци й про те, чого він ще нікому не говорив. Мені здавалося, що така близькість буває тільки в дуже люблячих людей. Він обіймав мене зовсім без хіті».
— Коли ти поїдеш, мені тебе добряче бракуватиме. А взагалі… Напевне, тебе мені послали зірки за щось надприродне. Я, мабуть, щось таке зробив… раз заслужив тебе.
А коли Віра займається сексом, у квартирі вирубуються пробки…
І потім, там-таки, на лаві, не зважаючи на шорти:
— Кінчай! Поки не скінчиш, я тебе нікуди не відпущу!
І — «як ти пахнеш… Цей твій запах, він усмоктується в мою шкіру й тримається там днів зо три… Ні, парфуми тут ні до чого, не в них річ — це гормони, в кожної людини є свій індивідуальний сексуальний запах. У тебе він дуже сильний, і якби ми з тобою залягли на місяць, то всі простирадла, всі меблі просочилися б тобою… Ет… якби нам хоча б днів зо три не вилазити з ліжка… Я б пестив усю тебе».