Мені було трохи лячно бачити й відчувати її так близько. У цій м’якій ніжній грі зовсім не було сексу, вона була однієї статі зі мною, але в цьому загостреному спорідненні зріло й формувалося щось колосальне, зовсім для мене нове.
Уявіть теплу прозору хвилю, що неквапом облизує блискучі круглі камінчики; уявіть ніжну лискучу ввігнутість біло-рожевої мушлі; уявіть соковиту, тремтячу м’якушку устриці.
А потім він уже не міг більше терпіти. Рвучко встав, послав Віру мені за спину, а сам сів на її місце.
Це тягуче липке блаженство. До дідька місячне! Біло-зефірно-рожеве було геть-чисто змите чимось гладеньким, слизьким і твердим. Цей точний, безкомпромісний поштовх — і сотні блідо-жовтих метеликів спурхнули в небо моєї свідомості… розсипалися лимонні іскри… В очах спочатку побіліло, перехопило подих, ці лимонадні пухирці (згадайте, в рекламі з особливим пафосом показують, як наливається пиво — пухирці, кружляючи, випереджаючи один одного, спрямовуються спочатку чітко вниз, а потім роблять плавну дугу й знову повзуть нагору) — кинулися спочатку в стегна й нижній відділ хребта а потім гойднулись — із новою силою помчали по всьому тілі, розтікаючись до кінчиків пальців, перехоплюючи подих (як від першого струменю крижаного душу, що вдаряє в груди). І звідкілясь із-за плеча Вірин палкий шепіт: «Руку… просто дай мені свою руку!». І там мої пальці боязко, невміло терлися разом із моторною Гепардовою лапою. А він сам, заслоняючи сонце, розмірено погойдувався між нами двома, шепотів щось про блаженство…
І потім знову безгучний грім, мокра гаряча судома, смак ванілі на губах і рвучке зітхання.
— Господи… мені ж потрібно йти…
Віра якимось незбагненним чином виявилася в мене під пахвою, а Гепард відкинувся нарешті на спинку лави, простяг ноги під моїм спітнілим стегном і блаженно посміхнувся.
— Почекай… не поспішай… Відпочинь… — Віра волого поцілувала мене в кутик губів і почала шукати мій одяг.
У тілі сиділа така страхітлива легкість, що трохи паморочилася голова. Вони поставили мене на ноги й змусили пройти метрів 4 по прямій лінії.
— Ну, годі, я вже 12 хвилин, як повинна бути вдома.
Як би я не силкувалася, але всі мої рухи виходили повільні, сонні, а в свідомості кружляла строката заметіль із конфетті щойно пережитого блаженства.
— Це було… це було… — шепотів Гепард.
Так, це було. Ось і все.
Я повернулась у реальність, спіткнулася об поріг і ледь не впала в коридорі, тобто сповістила про свій прихід диким гуркотом збитої етажерки. З кухні вискочив татусь із ножем у руках, і весь його гнів начебто відлетів кудись, настільки зацькованою і жалюгідною я тоді була.
— Ти де тинялася? — зовсім не так, як планувалось, поцікавився він.
Я підвелася з підлоги, скоса глянула на себе в дзеркало (нормальний такий вигляд…) і буркнула, що засиділася біля Будиночка, писала роман, і взагалі, в мене сьогодні день народження, і можу я хоч раз на рік не звітувати про якісь нещасні 15 хвилин?!
— Двадцять п’ять, — похмуро сказав татусь і пішов назад у кухню різати салат.
Це ж треба! Олів’є! Виходить, хоче помиритися… А взагалі, 25 хвилин запізнення… Та такого раніше взагалі жодного разу не було, мені ж за таке повинні були шию скрутити!
Нишком я пробралася у ванну (ну, навіщо зайвий раз привертати увагу — з моєю неохайністю другий душ за сієсту має підозрілий вигляд). Там я довго вивчала своє засмагле веснянкувате обличчя. У мене були ці очі… зовсім дорослі, жіночі, іронічно-цинічні. Навіть колір начебто перемінився — з карого на золотаво-бурштиновий.
Гадаєте, це було все?
Розповідаю: коли ми нарешті спустилися на пляж, татусь ні з якого дива дозволив мені піти аж у «Ясну Поляну» по печиво. Відразу на обрії виникла наша тигрова лілія — гнучка, мов танцівниця, в цільному білому купальнику, що ідеально підкреслював фантастичну довжину її засмаглих ніг.
Мені дали грошей і послали по печиво.
Макс упіймав мене, як звичайно, біля хвіртки на пляж «Ясної Поляни», де на останньому поверсі човново-прокатно-оздоровчого комплексу було кафе «Дельфін».
— Чого це тебе ранком не було? — скидаючи темні окуляри, запитав він, звично цьомкаючи мене в щоку.
— Це в тебе хотіла б довідатися.
— Ну, гаразд… Із днем варення, — притяг до себе й знову лунко поцілував у щоку (де ще й досі зберігались чуттєві відбитки моєї божевільної сієсти).
— Дякую. А в мене все чудово.
Він пильно глянув мені у вічі:
— Ти що, пила шампанське?