Отже, зараз будемо відновлювати цю кімнату. Лампу накрито цим жлобським, радянським скляним абажуром. Жовтавим, схожим на кухоль для пива, у грубих ромбах. Вікна там не було. Тобто, воно було, але із заскленої веранди зробили окремий кабінет, і для цього забили високий отвір якоюсь дошкою. На саму дошку було наклеєно різні папірці, паршивенькі пастки для підлітків — усілякі там тести, гороскопи, цікаві картинки. Стільці. Одні якісь готельні, страшні й тверді… Жах — фанера й бордова тканина; інші теж страшні, але вже не готельні й не такі нові, якісь дерматинові, стояли ліворуч, а нові — праворуч. У голові так і крутилося: «Готельна справа — справа права». Маячня. Біля одних дверей із фотографією Горбачова в сімейних трусах — низенький журнальний столик. З ним також пов’язані якісь неприємні спогади… Не могла я почуватися там як удома.
Всі ці вогкі готельні асоціації…
На столику два чи три магнітофони — необхідне для психзанять стереообладнання. Що ж іще? Уся стіна в якихось картинках і фотографіях, у вирізках із журналів. І, підлещу самій собі, піддаючись натискові того незначного відсотка теперішньої реальності, напишу: мій портрет, фотографія, найбільш вдала з усіх, де я, полонена смутком і тугою, майже дитина ще, хлюпаючись у щемких мелодіях drive/driven, позую перед паскудним об’єктивом фотокамери, налаштовуючись на чуттєву позу, кочуся в цілковите Нікуди.
Я тоді не думала ні про майбутнє, ані, тим більше, про минуле. Я провалилася в adoreau. Він у захваті кричав:
— Чудово! Блискуче! Це просто фантастика!
А я не відповідала на цілком щирі вигуки навіть посмішкою. Поринала в якесь небуття. Це приголомшливе відчуття нереальності… Я начебто бігла цими холодними осінніми пляжами, крізь тужливі ранні сутінки дивилася на свою Імраю і скиглила від того, що adoreau тут нема, — аж поки зненацька не напоролася просто на нього.
І як зараз пам’ятаю себе: як заходжу до напівтемної кімнати після занять. Як безгучно причиняю за собою двері. Це приємне клацання… Він бачить мене, посміхається. Я теж посміхаюся. Ця мерзенна посмішка, яку вимучую щовечора у ванній, розглядаючи себе в дзеркалі. Мені начебто не до лиця посмішка. Але я вичавила цю гримасу, в якій божевільний романтик побачив щось і…
— Бачиш, це справжня, без жодного понту форма протесту. По-звірячому, правда? — я вказую пальцем на яскраво-рожевий шнурок, що перетинає моє чоло на давньослов’янський лад.
Він знизує плечима. Здивований погляд.
— Що ти таке кажеш? Дуже навіть непогано. А що про сльози хочеш сказати?
— Нічого. Мене просто за це хочуть розтерзати. Я ж не як усі, розумієш? — сльози стоять у моїх очах, але я тримаюся. Губи знову кривляться в брехливій усмішечці.
— Ах, навіть так? А по-моєму, ти зараз симпатичніша, ніж будь-коли, раніше.
— Правда?
— Ну, звичайно, — він знову посміхається. Я починаю розслаблюватися, щось лоскоче свідомість новою інтригою. І по нетривалій паузі його чіпкий погляд сканером, який так і роздягає, проходить по моєму тілі:
— Отож, ти та, хто…
— ?!
— Ні, просто сьогодні цілий ранок думав, хто б це міг бути, там, у їдальні. А це, виявляється, ти.
Я по-ідіотськи посміхалася, дивлячись на Михайла Сергійовича.
— У тебе дуже гарні ноги, — сказав він підкреслено серйозно, але з тінню необхідної посмішки. Я розгубилася. Кажуть компліменти. МЕНІ? ОТУТ? Я стурбовано глянула на свої темно-сині лосини та сіру майку, все жахливо брудне. Погляд його проникливих очей перемістився мені на обличчя:
— І взагалі, ти дуже гарна.
— Невже? — запитала я вже вголос. Без тіні сарказму, просто не знала, що відповісти. Мої товаришки по загону — прищуваті піонерки з пухкими білими стегнами влаштували мені справжній бойкот, інакше, аніж «прибацаною» й «чувирлом» не називали. І тут ось таке…
— І в тебе обличчя дуже незвичайне. Тобто, звичайне, просто, коли починаєш його розглядати, воно робиться незвичайним. І очі в тебе дуже гарні… Ти просто дуже гарна, — по-дружньому взяв мене за плечі, — ти розумієш, я говорю це суто з чоловічої точки зору.
— А дівчиська в палаті репетують, що в мене не ніс, а картоплина, — збрехала я невідомо навіщо.
Він відпустив мене й стало трохи легше.
— Це все дурниці, дрібниці, не в цьому річ, коли йдеться про сексуальність людини, жінки. Ти бачила картини відомих художників, звертала увагу на тих жінок? Вони ж не були ідеально гарними. Але чим вони приваблюють? Сексуальність — це зовсім не класично правильне обличчя.
Він намотував кола порожньою кімнатою, про щось розмірковуючи, а я скромно стояла біля дошки з фотографіями. Потім він раптово пірнув поміж довгих щільних портьєр на веранду.