— Адко… Ти… але я ж бачила… Це ти зумисне? Ви ж по-справжньому… Що у вас там відбувалося?
Я сіла на край теплого пірсу, звісила ноги в киселеву, мірно розколихану гладінь лазурового моря. Вибагливі водорості виконували повільний танок із великою замріяною медузою.
— А все відбулося.
— Що?! Як — усе? Що, те саме? Адко! — вона вся свербіла, жодна частина її тіла не могла всидіти на місці.
— Ну, як би тобі сказати…
— Слухай, від тебе ж спиртним тхне!
— А… так.
— Ну, то розкажи ж! Це з дядьком Сашком?
— Що?
— Ну… ну, все… Ну, ти пила…
— А… Ні, не з ним.
— А Віра? Адко, ну, розкажи, ну, будь ласка! А що дядько Сашко сказав, коли побачив, як ви цілуєтеся?
— Він? Він сказав, що не бачив у житті нічого прекраснішого.
— Так?! Ой… а ти? Що ти думаєш про це думаєш?
— Я думаю? Я думаю, що він… Як це не сумно, найкращий чоловік на землі. Кращих за нього не буває.
— Правда?! — її густі чорні вії здригнулися й завмерли, в очах промайнуло щось таке, що насторожувало, дуже доросле. — Адо, тобто в тебе з ним… Із нею… з ними щось було?
Я спробувала дістати носком воду. Потяглася всім тілом, з’їхала на самий краєчок пірсу, але не вийшло. Гепард стояв нагорі, тримаючись за поруччя. Я помахала йому. Він кивнув.
— Так багато всього було, Полю, що я просто не знаю, з чого почати. Я так заплуталася!
— Адо! Ти ж завтра їдеш! Як же я про все дізнаюся?
І тут до нас безгучно підкралася Танька, ляпнула нам на спини по медузі та блискавкою помчала геть із пірсу. Ми дружно заверещали й погналися за нею, просто під тент. Я рвучко загальмувала перед лежаком із червоним рушником, Танька прослизнула кудись між бетонним парканом і скелею, а замріяна Поля з усією сили налетіла на мене й збила просто на лежак, Вірі під ніс.
Вона здивовано дивилася, як ми борсаємось.
— Ми прилетіли на крилах любові! — з пафосом сказала я, поправляючи купальник.
Прийшов Гепард, сів поряд, із цікавістю розглядаючи наш свіжий дует.
— Ось, — я взяла Поліну за плечі, — з почуттям виконаного обов’язку, передаю із рук у руки.
Ну, а потім заманячіла бабусина панамка, ми, сміючись, кинулися навтьоки, й Поля сама взяла мене за руку, раз у раз оглядаючись на Дядька Сашка, що став іще таємничішим.
Удома було застілля. Обоє Цехоцьких цього дня не працювали й разом із Зінкою склали нам компанію. Це було нестерпно. Мій останній імрайський вечір розсипався, мов пісок, що витікає крізь пальці. Виголошували банальні тости, й татусь із мерзенною посмішкою скаржився на те, яка я дурепа й скільки ще потрібно працювати, щоб виростити з мене людину. Галина підняла келиха й сказала, що головне — це щоб я була щаслива. Це моє дивне самаркандівське щастя. Я стою на балконі в своєму індійському сарі, моє мокре, свіжопомите волосся гладко зачесане назад, я спираюся на дерев’яне поруччя, дивлюся на оксамитове індигове небо з соковитими низькими зірками, теплий вітерець пестить мої оголені плечі, промінь маяка робить своє «Ух-х-х-х!» на занурених у дрімоту кипарисах, на різьбленій веранді Старого Будинку, на лаврових кущах, на моєму лікті й у кутку балкона, а далі — на білому стовпчику огорожі над урвищем, і, вириваючись на волю, летить далеко в чорне з місячними брижами море. У моєму тілі сидить приємна втома, в грудях — солодка знемога. Ніжний біль. Але де ж щастя? Боже… Останній у моєму житті імрайський вечір… І начебто по-справжньому щасливий, а мені так боляче! Я тихенько вийшла на вулицю. Скрекотіли цикади, спекотна ніч дихала. Далекий гавкіт собак, цвіркуни й «Московський біт», що спускається з танцмайданчика ніжною прозорою хвилею:
Я притулилася до теплого ялівця й заплакала.
Tag Sechtsundvierzig (день сорок шостий)
Вранці ми, як звичайно, пішли на пляж. Спека стояла нестерпна. Напередодні подорожі ми були зібрані й не відволікалися на дурні суперечки з приводу не з’їденого сиру зі сметаною. Батько прощався з морем, сидячи на кінці пірсу й ведучи неквапну бесіду з витонченою гепардоненависницею в білому купальнику. Моя Полінка чогось не йшла, і я засмутилася, що ми так і не обмінялись адресами, щоб потім вишуканим епістолярієм повідати одна одній про всі подробиці цього фатального літа. Мені не було з ким поділити гнітюче передчуття розлуки. Я попленталася в «Україну», до Макса, та відразу мене гукнув батьківський бас, що риком рвався з-під пірсу. Я здригнулася й повернулась із рештою пляжників, які теж робили моціон. Він із суворим і безкомпромісним виглядом махав мені, щоб негайно повертала.