Найкращі поїзди — це ті, що вирушають уранці й привозять тебе також уранці. А межа моєї ворожості — це вечірні мучителі, які змушують бідолашну Адору нудитися й страждати, рахуючи полустанки, аж до самої пообідньої пори.
Наш вирушав за десять по четвертій, і турботливий papah увіпхнув у мене без однієї ложки весь особливо тяжкий обід — 17 годин у дорозі, дитина повинна попоїсти.
«Ах, та облиште ви мене! Передчуваю, що мій Гепард не годуватиме силоміць дитини, яка живиться безсоромними фантазіями в гуркітливому вагоні. Не треба мені їжі! Заберіть ваш салат!» — салату не забрали, і я проковтнула його, однак приправила кисло-солодким соусом «Альхен» із кедровим запахом і холодним світінням Селени та тихим плюскотінням моря, яке відштормило й скінчило.
Купу лахміття нарешті було спресовано в строкаті шари, утрамбовано (ах, моє протягливе серденько!), й рюкзак роздувся чорно-синім міхуром з випнутою передньою стінкою — до кишеньки потрапили всі мої потаємні записочки, гадючки-папірчики, трилер «Adoreau». Смакувати радощі духовні (не те, що Сашко полюбляє), писати своє творіння, з ностальгічною посмішкою літньої романістки дивитися на море — та так можна прожити дуже навіть і непогано навіть без усіх тих гранд-шоу наших із татусем сварок. Але темна тінь у кривавому плащі вогненної пристрасті попри те незмінно стояла на зоряному обрії всіх моїх думок, загадково посміхаючись крізь мерехтіння приморських зірок. «Хто міг утримати?» — як правильно ти це сказав, Альхене!
Всупереч усьому я доможуся свого. І ніхто цього разу не стане на моєму темному шляху так, щоб я не змогла перехитрувати чи обминути.
Але треба ж бути дуже гарною!
«Отже, — Адора Велика схилилася над Адорою Поганою, — за весь час нашого відпочинку — жодного порнографічного кліпу, жодного сеансу самозадоволення, жодного прецеденту, коли ти обстоювала б власну думку, жодного найтихішого скандальчика й жодних дурниць». Адора Погана намотувала на палець руде пасмо: «Я, звичайно, старатимусь уникнути значних дурниць, але ось що стосується вдоволення себе самої, то я просто передам віжки своєї чуттєвості в інші руки, як, воно, в принципі, й має бути…».
Хочу звернути увагу психологів, чий погляд, можливо, колись упаде на цей манускрипт, що в свої неповні 14 років у мене вже були певні симптоми роздвоєння особистості. У всякому разі, Адора Розумна так вважає.
Отже, мачуха з малим не їхали з нами. «Сподіваюся, що з приїздом сестри в тебе буде більше волі й ти зможеш продовжити…» — це єдине, що запам’яталося мені з останньої, не дуже приємної розмови перед від’їздом.
Але що стосується татуся, я ж бо щиро, зі всією можливою чистотою моєї дитячої душі жадала, щоб відпочинок був для нього найспокійнішим, найкращим! А що стосується повної несумісності наших, хай і найсуб’єктивніших уявлень про щастя й відпочинок, то… розпачлива й рішуча Адора ладна терпіти що завгодно, аби тільки створити необхідну заколисуючу атмосферу цілковитої релаксації, щойно обрій затьмарить якась невдача.
Наприклад, ось ця: під час нашого відпочинку на маяк повинна була під’їхати моя сестра — серйозна заміжня жінка, пуританка найвищої проби, яскравий взірець добропорядної матері-господині, батьківська гордість і втіха. Вона відвідає нас у товаристві чоловіка й семирічної дитинки. І тоді мені, затиснутій зусібіч на трахані 24 дні, буде, як висловлюєшся ти, Альхене, дуже хріново. І крім пристойних книжок англійською та підручників з німецької, мені вже точно нічого потрібно не буде…
Втім, це зворотний бік монети. Адоро, ніколи не зазирай за постійно опущену завісу майбутнього! Дванадцятирічна дівчинко, що купалася в гумовій шапочці аби не намочити волосся й не занедужати на ньюмонію, — згадай-но! Бабцю Адоро, вище носа, пригадай свої молоді літа! А в разі цілковитого краху, якщо його там не виявиться, якщо в тій статті про «Пітерського розбещувача малолітніх» і його «дванадцятилітню наложницю, що втекла з дому», йшлося дійсно про того, про кого ти думала протягом цілого півріччя по прочитанні газетки… Ну, що ж, воля буде чекати на тебе тут, хоч тут і нема кипарисів, та й клімат не той.
Ні, ну що за маячня?!
Знову самообман! Воля у вигляді цього, даруйте, засранця? Ні. Тільки вірити. Якщо його там не буде, я умру…
Але о 15:10 ми не виїхали. З дивним спокоєм ми сприйняли факт запізнення поїзда на 9 годин. Речі відразу лягли на широку полицю в камері схову, а квитки у вікно обміну так і не проникли (хоча татусь був готовий послати все до якоїсь матері), й ми вирушили по гостях. Нічний поїзд — уперше в житті! Екзотика!