Після swim я вирішила не форсувати подій і не викликати підозри, тому поводилася дуже розважливо — на прогулянки не рвалася, та й взагалі лежала на животі, почитуючи якусь книжчину. Але кутиком ока все-таки змогла помітити, що з появою Створіння — у халатику й великому солом’яному капелюсі — мій Гепард не накинувся на неї з поцілунками, як було вчора, й що вона разом із Вірою, такою само холодною та очужілою, як завше, вийшла з поля нашого зору кудись за човнову станцію.
Ми знову пхалися в «Марат», на ринок. І крізь цю спеку, що аж кололась, я вирішила озирнутися. Диявол сидів на червоному поруччі, там, де за десять хвилин до того сиділа я, поруч паслося Створіння, розквітаючи у вічній весні, яку несли його бесіди. Добре, нехай…
Спочатку ми хотіли поселити сестричку з родиною в обнадійливо далекій «Україні». Ця перспектива настільки тішила мене, що в нас із татусем навіть запанувало певне прохолодне перемир’я. І ми були у відносно гарних стосунках доти, поки він не вийшов із приймального відділення. Я чекала на вулиці під кипарисом — із сумками й кепками. Корпус — знайомий із незліченних листівок «Південний Берег Криму», такий помпезний радянський будинок із білими колонами й чоловікоподібними бабами на даху — зараз активно ремонтувався, й веселі смагляві югослави раз у раз поглядали на мої дивовижно короткі шорти. Татусь з’явився, навіваючи думки про турецького султана — бородатий, на вузькій доріжці між кипарисами й колонами. Обличчя в нього було не дуже задоволене. Усе в мене всередині опустилося, я притулилась до однієї з колон і мокра фарба відразу віддрукувалася на шортах і голій спині. Татусь побачив зіпсований одяг, кинув: Idiot — і повідомив, що один день у цьому санаторії коштує більше, ніж два в нашій бурштиновій обителі у Цехоцьких.
Пішли шукати щастя в «Марат». Це мене, втім, потішило ще більше — між мною і татусевим підкріпленням лежатиме вже два санаторії. Що може бути краще? Шансів на зустрічі буде ще менше, хіба що планові повчальні бесіди в пляжному кафе та на сімейних походах під час оглядання імрайських красот.
Але там — ах, який жаль! — нам повідомили, що місць нема й усе зачинено, і взагалі…
Пішли шукати щастя в Ебру. Там начебто була якась бабуся-пенсіонерка з вузькою темною квартиркою, але хотіла вона стільки ж, скільки й Цехоцькі, тож урешті-решт, уже на маяку пішли до тітки Раї, на першому поверсі в сусідньому парадному. І після довгих і переконливих бесід вона погодилася віддати одну з кімнат. А я сумно й тяжко зітхнула.
За обідом Альхена в мені зібралося забагато для нормального травлення. І я, жуючи салат, сказала татусеві:
— А ось якщо одна із цих його дівчат вирішить подати на нього в суд, то його ж, правда, посадять?
— Hi, — тато чомусь вирішив поспілкуватися. Це мене збадьорило, адже, як правило, на запитання такого плану він досі відповідати відмовлявся.
— А чого?
— Цей son of a bitch відразу заявить, що знати її не знає. Та й взагалі, складно це все довести.
— Ну, а якщо на пляжі є свідки? Всі ж бачать, як він із цією ось цілується…
— Bool shit, ця негарна людина (наводжу дослівно) знайде вихід із будь-якої неприємної для неї ситуації.
А я витратила три година на побудову детективних планів із карно-процесуальним відтінком.
По обіді ми подалися засмагати за Старий Будинок. На пляж, хоча й існувала така досить реальна можливість, втікати було ще надто ризиковано. За своєю роками налагодженою традицією, татусь лягав спати з першої пополудні до третьої, і в цей час я була вільна й могла робити що завгодно (на території малого маякового подвір’ячка). Але з’являтися в них там ще зарано. Не хочу якоюсь мірою видаватися набридливою… Така собі отроковиця з телячими очима, що віддано й волого дивиться спідлоба… Я ж навіть не можу їм нічого до пуття розповісти гідно-розумного.
Дорогою на пляж (о четвертій пополудні) мене раптом заїла якась нова винувата нудьга. Адже татусь — це єдина світла людина в усій цій історії. Ну, й ще хазяї нашої кімнати. І все, що відбувається зі мною зараз, — настільки огидне, настільки мерзенне… Але він ніколи не зрозуміє мене до кінця, адже те, від чого він мене так ревно охороняє, — вже затаврувало мене до кінця моїх днів. І може, все було б інакше, якби за ці минулі два роки він сам поводився зі мною трішки інакше, бачив би в мені не тільки безправну дурненьку дитину, а ще й певну особистість… Адже це обмеження моїх прав — невідпускання нікуди після шостої вечора… ретельне контролювання кожного кроку… Гаразд… Повернімося до цього мерзотника. Невже я нічого не розумію? А що я можу вдіяти? Я, повірте, люблю його тією самою дурнуватою першою любов’ю, що зародилася ледь не в дитинстві, й ця моя любов своєю чистотою і святістю начебто навіть нейтралізує в моєму серці бридку споживацьку сутність цієї людини. І, як співає зараз у навушниках Роберт Плент, «There is no turning back… oh, no…». Мене вже спокусили.