Війни в нас із батьком виникали доволі часто, хоча в цілому я була дитиною слухняною. Але навіть у такому нікчемному віці в мені паразитував дух дрібного шкідництва, й порушення Батьківських Правил було справою першої необхідності. Я до пуття не знала, навіщо роблю те, без чого моє озаддя частіше мало б природний колір, але у всіх заборонах, які йшли від батька, крилося для мене щось незбагненно привабливе, і я була заслабка, щоб опиратися спокусам.
Найстрашнішим нерозкритим імрайським злочином можна вважати (ігноруючи сам сюжет оповіді) систематичні крадіжки згущеного молока з холодильника в нашій затишній кімнатці. Поки батько займався обідом, я ще зранку поцупленою великою столовою ложкою, тремтячими руками видобувала ці ласощі з синьої баночки й судомно, практично забуваючи про смак, живилася самою лишень Забороною.
Наше буденне імрайське життя розписувалося аж до секунди, і головним правилом було сидіти вдома якомога менше, із чим я постійно сперечалася (і програвала). Чи то періщила моторошна злива, чи стояла холоднеча з безнадійно сірим небом — ми затято сповзали Старими Сходами, вирубаними в імрайській скелі, до санаторних пляжів, і якщо погода була зовсім нестерпна, споруджували «халабуду». Ми сиділи там, під лежаками, лив дощ, а ми дивилися на море, дихали морем і їли черешні.
Незважаючи на суворість, я обожнювала татуся понад усіх на світі. Між нами панувала дивовижна гармонія.
Фатальне знайомство відбулося приблизно так.
Я сиділа на верхній частині діагональної труби, що з’єднує дві колони пляжного тенту. Маринка помчала купатися, а татусь приніс мені черешні та подався на прогулянку вздовж пляжів.
Я саме перебувала в полоні тих яскравих і штучних фантазій, що несуть геть від реальності, — марила польотами на трапеції під зоряним куполом, засліплена блиском власного вбрання. Такі марення трапляються, напевне, у всіх десятирічних дівчисьок.
Ой!
Пакуночок із рештками черешень випав із імпровізованого вівтаря моїх складених по-турецьки ніг. Ніби в уповільненому відтворенні, я бачила, як поліетилен вивертається космічною медузою, вивергаючи криваві краплі змішаного з водою соку, і черешні, саме ті, що коричневі Та несмачні, впереміш із погано обсмоктаними кісточками, летять, розпадаються, вдаряються Об червоний рушник, яким накритий лежак піді мною, та розлітаються барвистим вибухом у… чиюсь каву, на чийсь одяг, комусь за комір (ах ні, мені це тільки здалося).
Три обличчя без тіні обурення було піднято на мене. Що й казати, я СТРАШЕННО зніяковіла. Хоча за мить по тому стало ще гірше — спазм здавив горло й судома усвідомлення мало не скинула мене на землю — це було пекельне болото, грузла трясовина, о, умри Адоро, умри дитя!
Що було? Ах, ні, нічого особливого — просто той, кого я обізвала Мавпою, тепер озирнувся, підвівся й перебував за півметра від мого обличчя. Він був страшний здаля, та ще демонічніший впритул, він був безнадійно привабливий, до того ж, мав усі дані, щоби потрапити до елітної касти Татових Друзів (у нього були правильна вимова, гордовита постава та яскрава несхожість на інших — щоб нахабно вирізнятися з пляжної юрби, як і ми з татусем), і останнє особливо насторожувало.
— Вибачте, я не хотіла, — язик не слухався, думки плуталися.
— Нічого, нічого. Ми постійно спостерігаємо, як ти тут лазиш. Знаєш, дитино, а ти молодець! Я ТАКОГО тут іще не бачив.
Мені він відразу не сподобався.
Це був початок липня 1991 року. Ми провели на маяку майже півтора місяця, батько відзначив двадцятирічний ювілей своїх щорічних поїздок у «рай біля моря», я була там увосьме. Люди часто запитували в нас, чому ми їздимо на одне й те саме місце з року в рік — у ялівцеву нашу Імраю.
…Ці чудові ландшафти, що прожили вічність, особлива первісна гармонія моря, неба й обкладених зелом скель… Вони могли існувати без мене, а я не могла існувати без них. Начебто між нами було щось… Тільки в Імраї я могла спокійно та розважливо думати про смерть. Ідея смерті й загального кінця зазвичай починала просочуватися в мій мозок цими замшевими вечорами, коли світ кардинально змінювався, перетворюючись на дивно сторожкий. Щось таємниче я змогла зрозуміти тільки завдяки цим вологим квітам магнолії, вихопленим місячним променем. Вони були чудово, не по-земному гарні, тож я знала, що одного разу вони зів’януть і обпадуть, а я ще довго залишатимуся собою…