Не зупиняючись, я скинула сарафан, стисла його під пахвою, стягла пантофлі, пожбурила це все на гальку біля води, розігналась на розпеченому пірсі вперше в житті, не усвідомлюючи до пуття, що роблю, — шугонула головою вперед, із шумом розсікаючи це непохитне гладеньке море. Так я навчилася стрибати вниз головою.
І запала тиша. Я несамовито борсалася під теплою водою, потім рвучко зринула й ледь не захлинулася: там, на пірсі, просто переді мною був він. Сидів навпочіпки, схиляв своє привітне обличчя, немовби над акваріумом.
— О, які люди! А що ти тут робиш? — вода відібрала голос, я пірнула.
— … облом капітальний. Я насилу відскіпався, — він легко витяг мене на пірс і теплою рукою змахнув зо дві іскристі краплі з мого веснянкуватого носа.
— Я там був.
— Та невже! Знаєш, а я теж! — засміялась я невесело.
— Я Вірі вже розповів. Маячня. І дуже шкода. Бери своє шмаття, ходімо до нас, — я агресивно висмикнула лікоть із його руки:
— Ну й…?
— Ну, й сиджу, чекаю на тебе. Аж тут якась баба, знаєш, з породи необтраханого стерва, як здійме раптом вереск! Пляж-бо для високопоставлених осіб, а на мені, як ти сама розумієш, — він місячно посміхнувся й красномовно провів рукою по відповідному місцю, — нічого не було.
— Ах, навіть так…
— Поверещала вона, поверещала і…
— Ти її трахнув.
— Hi-і. Вона помчала собі далі. Та менше з тим… Ну, я сиджу, загоряю. Гарно. Настрій — о!
Смаглявий вказівний палець мітить у небо.
— І в мене теж «о» щойно було… — буркнула я, витираючись його червоним рушником, на якому начебто ще виднілися дві красномовні темні плями.
— Та годі… Перестань приндитися. Усе було б у кайф, якби не потривожили мене два козли. У кирзових черевиках, у формі — все як треба. Запитують, що я там роблю. Я їм кажу: «Побачення дівчині призначив, чекаю ось». А вони мені: «Так зараз же спека!».
— А ти без плавок?
— Зрозуміло, ха-ха. Я їм відповів, що як дуже хочеться, то ще й не такої спеки не злякаєшся!
— І ти перестав бути ворогом народу?
— Авжеж. Вони попросили, щоб я їм пістолети постеріг, а самі пішли купатися.
«Я тобі не вірю», — тужно подумала я і сіла поруч із Вірою пити каву з амаретто.
Потім подалася до Мироськи. Коли ввійшла в дім, релаксуючий тиран повідомив, що з нагоди небувалої спеки сієста подовжується ще на одну годину. Ми з сестрою негайно ж кинулися знову вниз. Там я виявилась не більш цінною за, скажімо, лежак, хоча й імрайський, і навіть із червоним Альхеновим рушником, на якому зараз усе одно ніхто не сидів.
Вечір був найгірший. Я ходила й безгучно, безнадійно ридала. Німими слізьми, з опущеною головою, з очорненим сьогоденням, з розпачливими думками про від’їзд, який уже не за горами, про безглуздо прожиті останні дні. ВОНА щаслива. ВОНА йде в «Дніпро» до родини з хворим хлопчиком. ВОНА в чарівному комплекті парадно-вихідного типу й натерта духмяною всячиною полишає нас, божевільним поглядом вимірюючи відстань між вечірнім маяковим двориком і готовим спалахнути вікном у одному з наальхенізованих будинків (той, на горі, де раніше була аптека, торцеве вікно на останньому поверсі, друге від моря…). Я залишилася вдома, потрапила в паралельний струмінь батьківської немилості (хоч ти не дошкуляй) і була посаджена під домашній арешт із правом перегляду відеофільмів до приходу Цехоцьких. Поки батько був у ванній, а Зінка кудись випурхнула (мені б твою волю!), я тихенько сиділа на порозі сутінкового балкона, що ловив промінь маяка, й гаряче, але тихо ридала, щедро на сльози, від душі.
У ванній я дивилася на себе в дзеркало. У мене було все. Так багато, що потрібно було віддати, скинути хоча б одну соту, поділитися з кимось, аби позбутися надлишку. Самоотруєння почалось, я зниділа, опустилася на підлогу й сиділа там, поки не затрусилася від холоду.
Tag Funfundzwanzig
(день двадцять п'ятий)