— І що ти пропонуєш?
Вона майже з болем глянула мені у вічі:
— А ти не розумієш? Сьогодні вночі ти змогла б утекти? Сюди, на Генералку, — щоб скупатися в ніч шабашу?
…чому мені це не приснилося…
Я ошелешено доходила до змісту сказаного. Але відразу заповажала сестру.
— Так, так, звичайно. Ми зможемо, обов’язково. Татусь вирушає в Будиночок. Ти підеш?
Вона взяла мене за руку:
— Я думаю, що ми змиємося вдвох. У тебе ж це так класно виходить!
Сашко був рішуче проти. Через м’якого посередника в особі Мирослави мені було повідомлено, що ідея просто божевільна, й, до того ж, ніякого трахання зі мною не буде, поки не заживуть ним же завдані «глибокії тяжкії рани». Проте ми з батьком доблесно тримали полонянку на окупованій нами території. Полишили пляж, не даючи зрадниці анінайменшого шансу на контакт із ворогом. Я виявила витончений героїзм у цілковитому викритті її раптово ослабленої пам’яті (дорогою до ліфта). Вона буцімто забула на пляжі свої окуляри, які були відразу мною витягнуті з батьківської сумки. Я отримала замість подяки погляд, який міг би спопелити. Але й далі гордо крокувала маршем під урочистий гімн на власну честь.
На відміну від сестри, я, тверезий професіонал, безпосередньо перед відходом, все-таки мала можливість підкрастися до рудого дива й попросила її передати декому, де буду й о котрій. Я спіймала свій шанс і цілий блакитний вечір вицокувала зубами це тепле слово.
Коли я з поглядом, який відверто блукав, ледь не посвистуючи, так собі спокійнісінько встала й попросила дозволу на невеличку прогулянку, обличчя сестри спалахнуло на мить, звернене до мене в цьому бляклому місячному світлі: спалахнуло й згасло, затьмарене жорстокою імрайською тугою.
Легка морська посмішка ще довго стояла в примарних спіралях густої темряви, поки я прямувала на вогник щастя крізь лагідні шовковисті кущі. Стоячи на широкій, напівтемній дорозі, вдивляючись у сузір’я ебринських вогнів, я кликала неіснуючу Зінку, розмовляла з нею для татусевого слуху, в безлику темряву, і нібито з нею, в сольному діалозі рушила до Містка.
Там цілувалися.
Цілувалися й на місячному картатому майданчику над пітьмаво-білястим серпанком ледь розпуклих пуп’янків юк. Тільки я одна не цілувалася.
Під покровом обтяжливої безвиході, дзвінким потиличником реальності мене відкинуло в товариство батька й сестри, і більше ніхто й нікуди не відпускав мене.
Tag Achtundzwanzig (день двадцять восьмий)
День був примітний тільки походом на пляж у спекотну й таку само безнадійну сієсту. Тоді було швидше зіграно, аніж здійснено таке одкровення: обманюючи драконів реальності, я з усмішкою позувала з теплим Альхеном перед об’єктивом Миросьчиного фотоапарата. Не зважуючись постати перед чоловіком у товаристві підозрілого лисого, вона мені віддала цю приємну роль. До того ж, нас іще почастували пивом із баночки.
Ліричний відступ (про пиво): нагорі, поряд із ліфтом, частенько продавали пиво, і, спускаючись на пляж після полуденних розваг, Гепард брав зо дві баночки й усе скаржився зачарованій продавщиці, що в неї кепський холодильник. Цього разу вона ґрунтовно підготувалася до його приходу, й пиво було цілковито заморожене — довелося розпорювати бляшанки та їсти його ложечкою.
Під час зйомок я добряче до нього попритискалася, ставлячи тимчасовий хрест на всіх своїх депресіях, виявляючись істотою безтурботною, лагідною та сонячною. На мене було звернено уваги рівно стільки, скільки потрібно для вдалого знімку.
Увечері Мирослава після випробування Будиночком (як я — на прив’язі без права побачень) об 11-й уже бадьоро крокувала жовтими зиґзаґами шляху до щастя й залишала за собою густі, п’янкі пахощі. Батькові вона довго й дуже переконливо брехала про ту родину з Києва з хворою дівчинкою (помилка № 1), де глава родини Сашко (помилка № 2) захоплюється кунгфу й надто вже нагадує своїми кумедними життєвими фактами (очманіла молодість) якогось забутого знайомого, мешканця мрячних берегів Неви.
Tag Neunundzwanzig (день двадцять дев’ятий)
Почалося поступове вирівнювання кривої мого темного нещасного існування. Ніяк не второпаю, що в них там сталось, але вранці, ще до того, як я вирушила на традиційну прогулянку (дружба з Максом розвивалася), Гепард, наче нічого й не було, стелив собі свого червоного рушника. Він спіймав мій погляд, начебто з новонародженим зацікавленням розглядаючи моє змарніле личко. Я кволо посміхнулася та під музику побрела в сизу далечінь.