«Я - із Швейцарії», - на мій подив відказала Ліза.
«Не може бути! Я повернувся зі Швейцарії тільки місяць тому!»
«Але ж ви не швейцарець, сподіваюся?»
«Ні, я з України».
«А що ви робили у Швейцарії?»
«Проводив літні канікули, три місяці між семестрами».
«А де саме у Швейцарії?»
«У Сільс-Марії, біля Санкт-Морітца».
«А я з Тену, в Кантоні Берна».
«Мені подобається Берн, там можна гуляти під дощем і не намокнути. А в Тені також є такі пасажі?»
Вона усміхнулася.
«Ні, Тен - досить провінційний... Середньовічний замок, стара церквиця, музей, до якого я ходила, як мала час, але переважно - це військові бараки... Є така приказка: «In Thun nichts zu tun» - «В Тені нічого робити». Ви ж говорите німецькою?»
«Так, я знаю німецьку і трохи розумію швейцарську німецьку. Перше швейцарсько-німецьке слово, яке я вивчив від Ютти, моєї подруги з Цюриха, було «Gruetzi!»1. Ютта мешкає тут неподалік, вона одружена з американцем».
«Це просто подруга, чи... ой, не зважайте... це не моя справа».
Тепер ми перейшли на німецьку.
Ми гомоніли багато про що, і поміж іншим я поцікавився, чому на початку вечері вона спитала: «Але ж ви не швейцарець, сподіваюся?» Відповідь була короткою: «Поясню якось іншим разом».
Наступного дня я зустрівся з Лізою в її квартирці. Я вже бував у студії художників, але скульптурна студія Лізи була іншою. Це мала б бути вітальня. Але зараз вона була заставлена попід стінами мармуровими брилами, деякі завершені, деякі - ще чекають своєї черги. Посеред кімнати стояв величезний міцний стіл на чотирьох ногах. «Я сама зробила цього стола, - сказала вона. - Зі шматків дерева, які підбирала на будівельних майданчиках». На столі лежав шматок мармуру, завдовжки трохи більший, як півметра, на ньому були позначки олівцем і легкі надрізи. Навколо лежали різні зубила, різці, рашпилі, захисні окуляри, наждачний папір, маски, захисні щитки, робочі рукавиці і молоток з дерев’яною ручкою і масивною металевою кувалдою.
Я взяв молоток. Він був досить важким, але зручно ліг в руці. Я не міг приховати подиву, як з ним могла вправлятися жінка. Я глянув на Лізині руки. Вони виглядали сильними, з довгими пальцями і короткими нігтями без манікюру.
Завершені скульптури біля стін були різних розмірів і форм. Я спитав Лізу, як отримати з каменя конкретну форму. Вона сказала, що це
'Вітаю! (нім.).
«залежить від настрою, від того, чим ти снідав, ал& у моєму випадку, наголосила вона, це залежить від того, що я бачу в камені».
«Тобто - як це, що у твоєму випадку все залежить від того, що ти бачиш в камені? Я правильно зрозумів? Це ж просто камінь».
Добре подумавши, я вже пошкодував, що зачепив це питання, бо воно могло закінчитися довгою дискусією, яка зрештою б ні до чого не привела. Я сподівався, що вона пропустить його повз вуха, але коли вона спитала: «Тобі дійсно цікаво?», я відповів: «Так».
«Тоді, - промовила вона, - дозволь, я трохи відійду від теми... Щоб створити скульптуру, митці зазвичай уявляють певну форму, розмір чи фіґуру і намагаються вирізати її в камені. Це найпоширеніший спосіб. Генрі Мур, чиї скульптури виставлені у найвідоміших музеях і коштують шалені гроші, - найтиповіший прихильник такого підходу. Усі свої гігантські кам’яні і відлиті скульптури він спочатку задумує. Він створює зменшену модель майбутньої скульптури, а тоді його робітники мають вирізати її за цим шаблоном у такому розмірі, як він хоче».
Вона взяла атлас мистецтв і відкрила на сторінці з зображенням Мурової скульптури «Напівлежачі фіґури».
«Глянь, - вела далі вона, - всі вони зображують різні частини жіночого тіла... перебільшені, деформовані, спотворені, називай, як хочеш».
Вона, вочевидь, мала до Мура категоричне ставлення, подумав я. Водночас я пригадав одні свої нещодавні відвідини музею. Минаючи одну зі скульптур Мура, я навіть не здогадувався, що це «абстрактне» жіноче погруддя. Я бачив тільки величезний шматок каменя. Зізнаюся, тоді я навіть не зупинився добре роздивитися. Мене трохи лякали гігантські розміри. А тепер, дивлячись на фото, я бачив у багато разів збільшену частину жіночого тіла. Для мене це було справжнім відкриттям.
Мені було дивно почути від Лізи: «Для мене далекий метод Мура».
«Чому ж?» - спитав я.
«Зрозумій мене правильно, - відповіла вона. - Я ціную скульптури Мура, вони спонукають мене замислитися, збурюють мене. Мене, як жінку, вони ображають. Це - гігантські образи жінок, тобто частин їх тіла, які приваблюють чоловіків у сексуальному плані. З цього боку вони точно відтворюють наше індустріальне суспільство - все величезне... гігантське... велетенське, але позбавлене душі... применшують значення особистості...»