Я уважно і без критики слухав Лізині пояснення Вед. Зазвичай вона полюбляла робити це після вечері, і це нагадувало мені про ту її пригоду за різдвяною вечерею. Час до часу мій науково налаштований мозок змушував мене ставити «критичні запитання», які могли дещо вибивати ґрунт з-під Лізиних аргументів. У такі ненавмисні моменти Ліза втрачала надію, що я коли-небудь зможу збагнути Веди. Тоді вона казала, що думає, чи взагалі запрошувати на вечерю Гуру, бо я, мабуть, не зумію правильно його зрозуміти.
На неї чекала величезна несподіванка. За вечерею, де були присутні її Гуру та її швейцарські приятелі з американської гілки швейцарської компанії «Аішішзе», мені вдалося спілкуватися з її Гуру, ніби ми були добрими давніми друзями, з вправністю хірурга розкладаючи Веди на полички.
Гуру привітав Лізу з талантом учителя, адже вона успішно донесла до мене ведичну науку. Це допомогло Лізі позбутися її інтелектуальної заздрості. Відтепер ми були на рівних. Але часами таки одне рівніше за іншого.
Після того, як я заперечно відповів на Лізине питання про мої знання буддизму, вона зазначила, що буддизм допоміг їй легше йти по життю. Він навіть допоміг їй сформувати ставлення до каміння і скульптур.
«Для Мура, - казала вона, - камінь - це просто «матеріал» для його скульптур. Він задумує форму скульптури у своїй голові, а потім нав’язує його каменю. Натомість, я відчуваю форму скульптури в самому камені... Я пристосовуюся до каменя... У мене камінь спершу трохи мусить постояти, я його оглядаю, вивчаю, торкаюся, намагаюся його відчути...»
«Правда, це схоже на містику?» - додала вона.
«Не обов’язково, продовжуй, що ти хотіла сказати», - відповів я.
Вона принесла два келихи і налила червоного вина.
«За твою допитливість!»
«За твоє мистецтво!»
На якусь мить наші погляди переплелися.
Саме ця мить спливала у моїй пам’яті далі у житті.
«Повертаючись до того, що я казала, - вела далі Ліза, - для мене камінь - жива істота. Так, його існування відрізняється від нашого... Але ми всі, і каміння, і люди, походимо з одного джерела - з Матінки-Землі. Жодної містики... Усе, зокрема й ми, створилося у процесі, який сягає мільярдів років тому, коли з’явилася наша планета.
Я додав, поки вона потягувала вино:
«Тобто, правильно буде сказати, що все в минулому і в теперішньому є наслідком процесу еволюції?»
«Так, а чому це так для тебе важливо?»
«Тому що американські прихильники ідей творіння - запеклі противники ідеї еволюції. Вони засуджують Дарвіна, а в деяких штатах його вчення навіть оголошено протизаконним. Це просто смішно. Вони просто не розуміють Книги Буття. Там описаний схожий, якщо не такий самий, процес зародження життя на нашій планеті, ну, вочевидь, за допомогою образного мовлення. Там написано, що спочатку була темінь, потім світло, потім велетенські хвилі води, потім з’явилися континенти, рослини, тварини і врешті - ми, люди. Хіба це не процес еволюції описано?.. Так, Біблія приписує все це Богові, Творцеві. Але відкинувши момент появи цього процесу, або те, хто його започаткував чи створив, все одно маємо незмінний факт - що еволюційна та біблійна теорії - це одне і те саме».
«Ти що, не віриш в Бога?» - зауважила вона, пильно вдивляючись в мене, ніби намагаючись побачити відповідь.
«Чому ти так вирішила?»
«Вираз твого обличчя підказав, особливо на словах «Бог, Творець».
«Я не навмисне, але послухай-но таке... Якщо ти під Богом маєш на увазі того бородатого старця, який карає і винагороджує, то ні, не вірю. Але...»
Ліза мене перебила.
«Що - але? Хіба існують інші Боги?»
«Облишмо цю тему», - запропонував я.
Я говорив серйозно. Ми щойно почали пізнавати одне одного, але я вже відчував між нами тісний зв’язок.
«Цікаво - чи людина одна з великих помилок Бога, чи навпаки?»
Фрідріх Ніцше
ВІДВАЖНА ЖІНКА
Я вже виходив, коли задзвонив телефон.
Мені навіть не довелося підносити слухавки до вуха, щоб почути Лізин зойк.
«Майкле! Негайно приходь! Крісса вдирається до моєї майстерні! Я боюся!»
Зі слухавки долинув глухий звук від ударів, ніби хтось з розгону виламував двері.
Я вибіг і помчав на другий поверх над «Касталією», чимдуж долаючи стрімкі сходи. Згори чутно було жіночі зойки і штовханину. За мить я опинився перед відчиненими дверима. Власник «Касталії» разом з барменом Пітером тримали Кріссу, а вона щосили виривалася і репетувала: «Пустіть мене!»
З іншого боку столу для різьблення стояла Ліза. Вона тримала уламки керамічної вази, якою, як я потім дізнався, запустила в неї Крісса.