«Звичайно, - відказав я, - ця картина ще чекає, що її визнають шедевром».
Після вечері ми перейшли до вітальні. Незабаром вона наповнилася сигаретним димом. Тоді я палив «Парламент», найслабші сигарети. Коні з Доном курили ніби звичайні сигарети, але з солодкавішим ароматом. Ліза не курила, але знала запах моїх сигарет. Натомість від диму Коні і Дона у неї паморочилося в голові.
Лише дорогою додому я пояснив їй, що це були такі готові «самокрутки», цигарки з марихуани. Вона не йняла віри, що «люди з Парк Авеню на таке здатні».
«Ще кілька років тому, - розповів я Лізі, - травичку курили тільки студенти-опозиціонери. І деякі їхні викладачі», - додав я зі сміхом.
«Ти пробував? Хіба це не затягує?» - занепокоїлася Ліза.
«Ні! Мене не затягнуло, і я не знаю нікого, з ким це сталося. Але я втрапив у залежність до звичайних сиґарет. Хіба ти не помітила, що я випалюю по пачці на день? Єдине місце, де я ніколи не курю - це в ліжку...»
Вона засміялася.
«Почнімо з того, - вів далі я, - самокрутки скручували вручну, склеюючи папір слиною. Куріння травички мало політичний підтекст, це ніби об’єднувало курців, як ідеологія, заради спільної справи у боротьбі проти системи. Після затяжки цигарку передавали по колу незалежно від того, скільки було людей. Ось у цьому і різниця між людьми з Парк Авеню. Вони курять траву, але роблять це, як із звичайними сигаретами - кожен сам собі, для власного задоволення. Те, що колись було актом політичної непокори, перетворилася на банальне нарцистичне споживання.
Так само і з довгим волоссям - воно просто стало модним. Навіть саме слово «революція» позбавили його історичного значення. Візьми хоча б рекламу авто на телебаченні, яка пропонує «революцію на колесах».
Другою нас запросила Гіларі.
Коли ми познайомилися, вона саме закінчила коледж Вассар, до того ж з відзнакою. Хоча у мене було таке враження, що цю нібито «випадкову» зустріч спланував мій приятель Боб, екзис-тенційний психоаналітик. Вона була зациклена на інтелектуальних дискусіях, готова обговорювати будь-що - від Платона до Фройда і Юнга. Коли вона вперше до мене прийшла, ми довго сиділи і говорили про Селінджерового «Ловця у житі». її погляди мені видалися цікавими, але коли вона перейшла на психологію, а тоді звернулася до Гоголівських «Записок божевільного», це вже було занадто. Я ввімкнув стерео, і кімнату наповнила життєрадісна мелодія Зорби.
«Потанцюймо!» - запропонував я.
Ми імпровізували. В танцях вона була така ж незграбна, як і я, коли вперше потрапив на танцмайданчик з Іреною. Аби покласти край нашим невизначеним рухам, сповнений ентузіазму, я сказав: «Знімімо з себе все!» І став знімати сорочку.
«Нізащо у світі!» - пискнула вона і побігла назад до столу.
Вона ніби намірилася піти. Я поправив сорочку. Вимкнув Зорбу.
«Вибач, що поставив тебе у незручне становище», - щиро сказав я.
«Ти мене налякав! Загнав у глухий кут!»
«А щоб на це сказав Фройд?» - напівжартома спитав я.
Це повернуло нас до попередньої розмови. Фройд, Юнг, Селін-джер, Гоголь затримали нас на добру годину. У неї був гострий, як лезо, розум. Вона помічала зв’язки, непомітні звичайному оку.
Невимушена, хоч і запальна, дискусія наче змусила її забути оте відчуття загнаності. Вона навіть мимоволі усміхнулася, коли я сказав щось про Фройдовий «Віденський вальс». Врешті, заглядаючи мені глибоко в очі, голосом, який виражав водночас страх і бажання, вона сказала:
«Жоден чоловік ще не бачив мене оголеною...»
«Правда?..»
Далі я мовчав. Говорила тільки вона.
Мовчанка тягнулася, а її широко розплющені карі очі пильно вдивлялися в мене. Вона нібито хотіла мені довіритися, але не мала певності, як я можу зреагувати. Всередині неї щось назрівало. Ця мить нагадала мені оленя, на якого я несподівано натрапив під час походу. Від несподіванки олень зупинився! Його глибокий чорний погляд не сходив з мене, ніби він намагався збагнути, хто перед ним - друг чи ворог.
Раптом образ того оленя різко зник від шаленого крику Гіларі.
«Ненавиджу своє тіло! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу... ненавиджу...»
Щоками ринули сльози. Все тіло затряслося.
Я мовчав... нехай її гнів виллється, куди треба.
На мить вона замовкла, розплющила очі і знову заридала... заголосила. .. ще... і ще... Раптом схопила мене за руку, яка лежала на столі. Вона вхопилася за неї, ніби то була остання надія, яка могла врятувати її від падіння у провалля.
Нарешті я почув, як її пульс повільнішає, а стискання слабшає. Вона підвела голову... глянула у порожнечу.