Зрештою ми стали шукати затишнішу місцину. У Сільсі не вдалося знайти нічого путнього, а те, що знаходили, було задороге, наші друзі порадили нам поцікавитися, що там в долині Бергель чи в Брегальї, як її ще називали на місцевому діалекті. Там, казали, було чимало покинутих стаєнь.
'Philip Agee.
Долина Брегалья простягається від Енґадіна аж до італійського кордону.
І от однієї неділі ми сіли на автобус, що їхав у тому напрямку. Водій спитав, де ми виходимо. Ми не знали. Але йому треба було знати, щоб продати квиток. «На цьому маршруті сімнадцять зупинок, - сказав він. - Деякі в селах, деякі - між ними».
Ліза врятувала ситуацію. Своєю швейцарсько-німецькою вона сказала: «Чому б вам не висадити нас біля долини, яка, на вашу думку, найпрекрасніша».
Це спрацювало. Вздовж озера автобус невдовзі доїхав до Малої і зупинився на верхній точці високогірного перевалу, 1860 метрів над рівнем моря. «Ось, - сказав водій. - Це Брегалья, ось там внизу».
Ми глянули вниз і дивувалися, як же ж він з’їде. З передніх міць автобуса, де ми сиділи, перевал виглядав таким стрімким, ніби стіна, поросла по боках соснами.
Автобус, звісно, з’їхав. Але нам здавалося, ніби ми протискуємося по спіралі крутого піке, постійно по краю безодні.
З’їхавши донизу, автобус поїхав далі звивистим шляхом вниз. За крутим поворотом автобус зупинився. Праворуч ми побачили руїни Богом забутої церквиці. Крізь безформні віконні отвори в похилених кам’яних стінах виднілося блакитне небо. Водій пояснив, що колись це була католицька церква, а поряд - жіночий монастир. Під час протестантських воєн обидві будівлі спалили разом зі священиком і послушницями.
Наступною зупинкою було якесь село - на знаку було написано «Касачья». Звідси дорога якийсь час йшла прямо. Потім, після кількох різких, стрімких поворотів автобус сповільнив хід і зупинився. По обидва боки дороги розгорнулися нескінченні луки, рясно всипані квітами.
«Вам сюди», - сказав водій.
Ми стояли, позбавлені дару мови, оточені морем квітів, тримаючись за руки і дивуючись, як Маленький принц, на якій ми опинилися планеті.
Ми брели луками, перебрели стрімкий потічок, пройшли сосновим лісом, напилися води просто з вируючого джерела, ішли ще луками, аж доки не дійшли до околиці якогось села. Називалося воно Вікосопрано.
Минаючи ресторанчик біля церкви у центрі села, ми вирішили чогось випити. Ми сіли за столик на терасі, під квітучою липою. Більше нікого з відвідувачів не було.
Цілуючи Лізу, я почув, як якась жінка сказала:
«Що ви тут робите, голуб’ята?» «Was macht ihr hier, ihr Libesvogel».
Ми обернулися. До нас йшла коренаста жінка з круглим обличчям, обеззброюючи своєю щирою усмішкою.
«Що ви тут робите, голуб’ята?» - повторила.
Це була власниця ресторанчика. Ми назвалися. Її звали фрау Бандлі. її зацікавило те, що я американець, що Ліза - швейцарка і що ми цілуємося на терасі.
«Як приємно бачити, що люди кохають одне одного, - сказала вона і за мить додала: Тут, у долині, люди замкнуті, вони не виказують відкрито своїх почуттів».
Наша розмова швидше нагадувала допит. І лише коли ми перебралися з Фексу до Брегальї, нам розповіли, що місцеві недовірливо ставляться до чужинців, тобто до всіх, хто не народився у долині.
Фрау Бандлі Ліза відразу сподобалася. Коли Ліза знову стала пояснювати, навіщо ми приїхали до Брегальї (щоб знайти стайню, яку можна використовувати під скульптурну майстерню), фрау Бандлі глянула на Лізу, ніби вони зналися сто років, і вигукнула:
«Я знаю для тебе стайню, Лізо! У мого зятя Джакомо є така, він нею не користується».
Ми пішли, куди пояснила фрау Бандлі, і знайшли ту стайню дорогою додому. «Це любовне гніздечко!» «Райська місцина!» «Казка!» Ми не могли підібрати слова, зачаровані, наче діти.
Через тиждень Джакомо і його дружина Соня приїхали до нас у Фекс. Вони хотіли дізнатися, «що ми за одні». Порадившись з Фумами, у яких ми винаймали кімнату, а ще з фрау Педроліні, яка знала мене, ще відколи я зупинявся у неї на зиму кілька років тому, вони вирішили таки продати нам ту стайню.
Через два тижні стайня стала наша. Вона була в долині Валь Ґаіта, Долині Радості, стояла на горі втопленої в квіти луки, з одного боку оточена високими соснами, а з іншого - заростями ліщини. Висока стара береза ліворуч від стайні ніби стояла на сторожі.