Яж сам робив те, що називав «конструкціями». Жоден мистецтвознавець, мабуть, не зміг би віднести їх до якогось відомого мистецького напряму. Для них потрібен був і настінний живопис, і спеціальна техніка килимоплетіння. Вони, вочевидь, представляли «art nouveau», і раніше я такого ще ніде не зустрічав. Вони були великі і важкі. Фанерна планка, завтовшки півтора сантиметра, слугувала «полотном». На ній кріпилися різноманітні поєднання зі старого, витриманого часом, дерева. Ми брали таке дерево з колишнього будинку Рокфеллера на П’ятій Авеню і 61-ій вулиці, який розбирали, щоб на тому місці збудувати сучасний хмарочос. Відстань між дерев’яними елементами замальовувалася сірою, червоною, блакитною і жовтою фарбою для стін. Було у цих «конструкціях» щось простакувате, та мені надзвичайно подобалося їх робити. Дві з них я продав за непогану ціну. Одну - дантистові, іншу - архітекторові. Коли мені треба було переїжджати зі свого помешкання, для них не було місця. Я перевіз чотири чи п’ять з них у Вермонт, у літній будинок моєї приятельки, де вони зберігаються і досі.
Зараз вони мені ні до чого, проте все одно приємно знати, що вони досі існують. Вони нагадували мені про безтурботні часи, коли Ліза вирізала «Хвилі» у моїй колишній спальні, а я робив свої «конструкції» - мистецтво заради мистецтва.
Восени 1974 року у Лізи відбулася перша виставка у Ловер Ві-ледж. Ми відсвяткували цю подію, запросивши її швейцарських друзів, більшість з яких - директори з компанії «Alusuisse». То було гідне товариство. Вони обожнювали Лізу та її скульптури. Дехто з них був у неї закоханий. Намагаючись вдати з цього жарт, вони відкрито заявляли, що на випадок нашого з нею розриву вона зможе на них розраховувати. Чоловіки відчували мало не тваринний потяг до Лізи.
Повечерявши, розслаблені напоями, гості почали говорити про те, як починали свої кар’єри. Коли настала Лізина черга, вони були вражені, почувши, що вона мала би стати дружиною різника.
«Правда? Неймовірно!» - вигукували деякі.
«Ну, все дуже просто, - почала Ліза. - Якщо пам’ятаєте, то у нас у Швейцарії дівчатка-школярки мали урок трудового навчання або домоводства. Там нас вчили добре вести господарство. Нас вчили шити, в’язати і готувати. Ну, ви ж знаєте своїх дружин, якщо вони швейцарки».
Гості-чоловіки зі смішком переглянулися.
Присутні були лише чоловіки. Ліза запросила Ютту, так би мовити, з нагоди «швейцарської вечірки», але її чоловік не відпускав її саму. А сам він не мав настрою.
«На щастя, - вела далі Ліза, - у нас також були уроки малювання. Я їх так любила. Малювали олівцями і кредками. У мене так добре виходило, що після закінчення школи вчителі порадили моїм батькам відіслати мене вчитися до школи мистецтв у Берні, де можна було отримати стипендію на навчання.
Батько мій навіть слухати про це не хотів. «Ти вийдеш заміж за Мартіна, найбагатшого різника у місті», - сказав він.
«Я не могла уявити себе за прилавком, як я продаю скривавлене м’ясо, а потім лягати в ліжко з різником, який цілий день розрубував хребти телят і свиней... »
Вона замовкла. Оглянулася, ніби перевіряючи, чи не стоїть там бува молодший Мартін, занісши над головою різничого ножа.
«Мені довелося скласти ретельний і хитромудрий план, щоб вибратися, - розповідала далі вона. - Словом, я опинилася в Нью-Йорку на Світовому ярмарку 1964 року. Я працювала на швейцарському стенді і рекламувала шоколадні батончики «Тоб-лерон». Молода і приваблива, в уніформі «Тоблерон», у чобітках на високих підборах, я заманювала відвідувачів скуштувати мого шоколаду. Більшість дня мене оточували відвідувачі, приваблені моїми презентаціями шоколадного батончика трикутної форми, якого американці ще не бачили.
Ярмарок закінчився, а я залишилася у Нью-Йорку... працювала у бутику, у квітковому магазині, адміністратором у ресторані. Але попри це ходила на заняття у Нью-Йоркську школу мистецтв.
Викладачі розвивали мій природний талант. Зрештою, я йшла до своєї мрії... мистецтво було моїм покликанням... творити малюнки чи полотна, або скульптури, які б промовляли до людських душ. Через два роки мені запропонували посаду викладача у мистецькій майстерні Вестчестера...»
«Неймовірно, як круто ви змінили своє життя!» - сказав хтось.
«Наповни келихи, Майкле», - попросила мене Ліза.
Гостям смакувало вино. Я наповнив порожні келихи «Жерве Шамбертен», насиченим червоним бургундським вином. Цікаво, як змінилося сприйняття вина у Штатах. Коли я тільки приїхав на Мангеттен, з вин там були тільки грецьке Реціна та італійське Вальполічелла. До кінця шістдесятих у магазині Шеррі Лемана, всього за кілька кварталів від мого помешкання, з’явилися найкращі французькі вина. Я купував упаковку з дванадцяти пляшок за 55 доларів. А тепер вони коштували не менше шестиста.