За порадою пані Бакланової, яка дуже допомогла мені у Нью-Йорку отримати візу для приїзду в Україну, я прийшов до нього у відділ міжнародних відносин Львівського університету. З цієї нагоди я подарував йому свою книгу «Радянська політична думка». Він сказав, що знав від пані Бакланової, що я привезу цю книгу.
Того разу ми мило порозмовляли, без жодного політичного підтексту. Йому було ледь за сорок, вихований, проте з легенькою ноткою зверхності, яка, вочевидь, була притаманна більшості інтелектуалів у цій країні. Він сказав, що часто буває у різних країнах у складі офіційних радянських делегацій, і був певен, що побуває у Нью-Йорку з радянською делегацією в ООН. І тоді він «неодмінно» навідає мене. Я дав йому свою адресу та номер телефону.
І от за три роки він мені зателефонував. Він був у Нью-Йорку і хотів зі мною зустрітися. Запропонував прийти до мене додому. Я дещо вагався, проте врешті погодився.
Він прийшов такий життєрадісний, приніс з собою дві пляшки горілки «Столічної» і величеньку банку ікри. Вів себе, ніби ми були давніми друзями.
«У тебе є відкривачка?» - спитав він, пропонуючи відразу відкоркувати одну з пляшок.
Тож я поставив на круглий столик, за яким ми сиділи, пляшку горілки і повну тарілку ікри.
Борис Андрійович підняв склянку.
«За нашу другу зустріч!»
Я приєднався.
Ми залпом спорожнили свої склянки. Це було таке незламне правило, якого я навчився під час першого свого приїзду до України. Якщо так не зробити, то це вважалося проявом неввічливості і до того ж було «не по-чоловічому». Я, звісно ж, поставив менші склянки, ніж ті ґранчаки, якими пили у Львові.
Закусивши ложкою ікри, ми виголосили ще один тост.
«За твоє здоров’я!»
Ще горілки.
Ще ікри.
Ще один залп.
Поміж горілкою і ікрою ми говорили про політику. Його цікавив рух за права афроамериканців, студентські рухи, причини їх провалу. Стало зрозуміло, що його сприйняття цих рухів базувалося на викривленому поясненні американської Комуністичної партії, яка заявляла свою причетність до їх організації.
Борис Андрійович досить пожвавлено зреагував на мої слова про те, що американська Комуністична партія - це політичний банкрот, і те, що її заполонили агенти ФБР.
«А як же ж Ґас Голл, він же ж відданий комуніст!» - різко відповів Борис Андрійович.
«Може, він і відданий комуніст, так само, як прихильник якоїсь релігії віддано вірить у біблійні норми. Але в цьому немає життя, така відданість нудна, затерта, вона придушує суспільну активність».
Борис заперечив.
«А як же ж Анджела Дейвіс? Вона ж член партії!»
«Так, але для неї комунізм - це не догма. Вона не просто цитує Маркса чи Енгельса. До того ж, вона активна радикальна феміністка. Вона спонукає людей до дії, навіть зараз, коли сидить у тюрмі...»
Борис нічого не знав про фемінізм чи про Рух за визволення жінок. Його вразила моя думка про те, що жіночий рух - найбільш значуще політичне осягнення XX століття. Оскільки він представляв суспільство, де і в політиці, і вдома правлять чоловіки, він не міг повірити, що я серйозно так вважаю. Він заявив, що у Радянському Союзі «жіноча проблема вирішена».
Йому було явно незручно говорити про фемінізм.
«А які перспективи соціалізму в США?» - спитав він, щоб змінити тему.
«На мою думку, - сказав я, - у Сполучених Штатах є всі матеріальні передумови, тобто заводи, кваліфікована робоча сила, природні ресурси, наука і технічні знання для того, щоб стати успішним соціалістичним суспільством. На цьому етапі розвитку, однак, соціалізм в Америці немислимий, тому що політична зрілість громадськості - на рівні африканських зулусів».
«Ти що - песиміст?» - спитав він.
Через два роки я був у Львові. Я приїхав з Лізою. Вона хотіла познайомитися з моєю мамою. Я так багато про неї розповідав. Цього разу я отримав радянську візу за два дні, без жодних додаткових запитань. Борис Андрійович якось дізнався про мій приїзд до Львова, бо за день до того він зателефонував моєму братові Іванові і попросив його сказати мені, що хоче зустрітися зі мною в готелі «Жорж», де ми з Лізою мали зупинитися.
Через день після мого приїзду він мені зателефонував, привітав мене «і дружину» в Україні - моїй колишній батьківщині. Щоб у нас було достатньо часу на «відпочинок», зустріч з матір’ю, відвідини опери і мистецьких виставок, він запропонував зустрітися у четвер, наступного дня після моєї поїздки до мами у Самбір. «У вас буде достатньо часу, щоб відчути своє коріння, ви ж українець. Мабуть, приємно знову повернутися додому, до міста, де ти народився».
І наприкінці розмови він наголосив: «Тож вирішено, зустрічаємося в готелі «Жорж» у четвер, о дванадцятій». І поклав слухавку.