Замислившись на мить, додала:
«Як гадаєш, Майкле? Може, наступного року на кукурудзяне свято мені краще замаскуватися? Одягти чудернацький костюм. Біляву перуку, нафарбувати обличчя, до непізнаваності... Ти скажеш гостям, що ми розійшлися, і ти найняв екзотичну жінку просто для розваги...»
«Цікаво, - відповів я, підсміхаючись. - Наступного року то буде вже четверте свято».
Ми почали проводити ці свята на пропозицію власників готелю «Марнья». Ми часто ходили туди вечеряти. Коли я їм розказав, як готую кукурудзяну кашу і печу у печі хліб, вони вирішили навідатися до нас. їм так сподобалися скульптури Лізи, не залишилися вони байдужими і до мого хліба з кашею. Перш ніж піти, вони попросили нас влаштувати наступного літа святкування на більшу кількість людей. «Ми запросимо, - сказав власник готелю, - наших гостей посмакувати твоїм хлібом і кукурудзяною кашею і, можливо, придбати Лізині скульптури».
На нашу першу учту вони привели десь зо двадцятеро гостей, а на другу - десь вже з тридцять. Сьогодні ж було вже понад сорок. В основному зі Швейцарії, Франції, Італії, Німеччини і Монако - майже вавилонська вежа, об’єднана англійською мовою. Напередодні мені довелося вимудрувати і зробити ще столів, щоб усі помістилися. Звечора я замісив тісто на хліб, поставив на ніч, щоб підросло, а зранку мав спекти. Тепер я вже був справжнім пекарем, шеф-пекарем. Почав вчитися кілька років тому, коли взяв відпустку на цілий семестр.
Одного довгого темного зимового вечора, коли єдиним джерелом світла у нашій стайні були свічки і гасова лампа, підвішена до стелі над столом, за яким ми сиділи, Ліза попросила мене розповісти про якісь незвичні пригоди під час «студентської революції». Мабуть, вона думала почути про якісь драматичні історії, про підпали державних установ і офісів на Мангеттені, яких, як писали газети, могло бути до сотні за ніч. У такі ночі, повні диму і диких завивань пожежних сирен, можна було подумати, що В’єтнамська війна пересунулася на Мангеттен.
Або ж вона хотіла почути щось на зразок моєї історії, яку я вже їй розповідав раніше, про «лівійсько-матрацний зв’язок». Дві дівчини, обидві мілітаристські феміністки, одна моя колишня студентка, застосували так звану «революційну творчість», як би її могли назвати у шістдесяті. Вони обидві були членами організації «Везермени», покликаної зруйнувати капіталістичну систему. А для цього потрібна була зброя. Одним з варіантів було приєднатися до місцевих збройних організацій, яких було багацько по всіх Штатах. Саме так і вчинили «Везермени». А ці дівчата додумалися до ще одного способу дістати зброю. У ті часи лівійський лідер Каддафі був вороже налаштований проти США. Дівчата добре прорахували, що Лівія може стати ще одним джерелом постачання зброї. Єдина проблема була, як перевезти її через американську митницю. Дівчата створили законну комерційну фірму у Нью-Йорку з імпорту матраців з Лівії. То були великі, важкі, набиті бавовною матраци, для яких і ліжка не потрібно було, вистачало просто розкласти їх на підлозі. Вони відразу ж завоювали прихильність серед студентів, бо були дешеві і на них було корисно спати. Навіть у мене був такий. Більшість тих матраців була напхана револьверами і амуніцією.
Пригадуючи, що б такого розповісти на Лізине прохання про незвичні пригоди під час «студентської революції», я мимоволі бовкнув: «Хліб!»
Ліза косо глипнула на мене.
«Ні, ні! Я не п’яний. Саме хліб».
Як я вже казав, окрім фемінізму, ще одним надбанням шістдесятих був смачний корисний хліб. До того у Штатах переважно продавали «чудо-хліб». То було те саме «чудо», яке я бачив на кораблі дорогою до Америки. Минуло вже два десятки років, але я й досі пам’ятав, як хлопчаки робили з того «чудо-хліба» кульки і кидалися ними, а ще намагалися вцілити ними дорослим у каву.
У шістдесятих дівчата, чи як ми їх тоді називали, «сестри», почали пекти власний хліб і ділитися з іншими. Пригадую, як Робін, одна з наших студенток-активісток, принесла на нашу зустріч буханець хліба, який спекла сама. Ми цілували її і ділилися тим хлібом, ніби він був священний.
Пекти власний домашній хліб стало серед американської молоді дуже модно. І врешті комерційні пекарні зрозуміли, що вигідніше буде почати пекти смачніший і корисніший хліб. Так вони і поклали край монополії «чудо-хліба».
Наслухавшись моїх розповідей про відродження смачного хліба в Америці, Ліза вигукнула: «Спечімо свій хліб!»
Наступного дня ми пішли в магазин у Вікосопрано, купили кілограм пшеничного борошна і пачку дріжджів. Увечері ми замісили тісто і поставили на ніч підрости. Як же ж ми налякалися, коли побачили зранку розбухлу, вдвічі більшу, масу. Ми зробили круглий буханець і обережно, немов якусь кришталеву вазу, вклали до печі. Далі нетерпляче чекали на таємниче перетворення тіста на їстівний хліб. Чекали, немов на чудо...