Теодор Рузвельт, 1917 р.
АМЕРИКАНСЬКИЙ ІДЕАЛ
Думка про те, щоб провести своє життя або значну його частину, отримуючи 2,50 чи навіть 5 доларів на годину, щось, що тільки міг отримати наш майстер, мені зовсім не імпонувала.
Насправді, мене від цієї думки аж коробило. Удар по дзвінку відмічання зранку на роботі бив, як молоток по голові. Його звук розбудив би і мертвого. А відмітитися, вдаривши по ньому п’ять хвилин по восьмій, означало втратити півгодинну платню. Хіба за цим я приїхав до Америки? З таким же ж успіхом я міг би залишитися і в Німеччині. Рішення виїхати з Німеччини я прийняв тому, що через місяць після нашого з Іреною весілля її батьки емігрували в Штати. А вони це зробили тому, що їх син зі своєю сім’єю виїхав в Америку ще шістьома місяцями раніше. Ось як я «заземлився» в Балтиморі, у штаті Меріленд.
Бували дні, особливо узимку, коли дорогою на фабрику, чекаючи на автобус, коли ще було темно і холодно, а пронизливий вітер з Затоки заморожував мені обличчя, я шкодував, що не залишився в Німеччині. Німеччина була не моя країна, але мені там непогано жилося.
Я приїхав туди невдовзі після поразки нацистського режиму. За тиждень до цієї події я їхав поїздом з Граца на Захід. Це був невеличкий поїзд, всього 5-6 вагонів, переповнених пораненими солдатами. Я був в одному з тих вагонів. Ми були в останній партії, яку евакуйовували з військового госпіталю, бо Червона армія вже підступала до міста.
Біля мене був важко поранений офіцер, такий же ж лейтенант, як і я, він - у формі Вермахту, я - у формі української дивізії
«Галичина» з нашивкою з зображенням лева на лівому рукаві. Я тішився, що війна підходила до кінця.
До дивізії я вступав із змішаними почуттями. Це рішення було особливо непростим, адже на початку війни мене заарештували поблизу Києва як члена «похідних груп» ОУН. З іншими членами «маршів» мене протримали півтора року у львівській тюрмі на Лонцького та у краківській «Монтелюпі». Сама думка про те, щоб носити форму своїх гнобителів, була мені огидна.
Та коли я побачив, що мої колишні однокласники масово записуються, мої сумніви послабилися. Ще більше їх розвіювали і думки українських «патріотів», з якими погоджувався і мій батько. Тим паче, що він був австрійським офіцером, а під кінець Першої світової воював вже у складі українського війська проти больше-виків. Зараз же був «у лісах», в лавах УПА. Саме він переконав мене піти добровольцем. «Михайле, - писав він у листі, якого таємно передали мені з підпілля УПА, - я розумію твою смуту, та слід думати на майбутнє. Настане час, коли і німецькі, і російські війська стечуть кров’ю. Тоді і знадобляться нам добре вишколені вояки, які стануть на захист України».
Я замислився про батькові слова, коли наш поїзд, набитий пораненими солдатами, зупинився у Зальцбургу. Нам повідомили, що Німеччина капітулювала. Через вікно я побачив, як американська військова поліція зайшла у перший вагон. Інстинктивно я скинув свій мундир з офіцерськими нашивками і блискучим «Залізним хрестом першого ранґу» на грудях, зіжмакав його і засунув під лавку. Тепер я став схожим на решту поранених солдат. Я схилив голову на плече, заплющив очі і, важко дихаючи, вдав, що мені боляче.
За два тижні я вже був у Мюнхені, у всьому цивільному. Рана моя все ще кровила, я кульгав.
Ірену я зустрів через рік після приїзду до Мюнхена. На той час я ходив на заняття в Мюнхенський університет. Однією з умов зарахування на навчання була участь у добровільних роботах з відбудови корпусів університету, зруйнованих під час авіанальотів, один день на тиждень упродовж всього семестру. Робота була нескладна: збирати і очищати цеглу, хаотично розкидану на подвір’ї, мішати пісок з цементом і підносити мулярам.
Другою умовою для зарахування був атестат про закінчення середньої школи або гімназії. У мене такого не було. Я не довчився один рік.
Ця умова здавалася нездійсненною. Однак, завдяки збігу обставин, вимогам ситуації та нечесності людської натури, я її легко виконав. Серед тих, хто втік з України перед тим, як Червоній Армії вдалося вдруге її окупувати, був вчитель з нашої львівської гімназії. Він зі своєю сім’єю жив у таборі для переміщених осіб у Берхтесґадені, розташованому в американській зоні. Він навіть викладав у нас українську літературу два з половиною роки перед тим у Львові. Ми з його донькою ходили до одного класу. Він був чесною консервативною людиною - високий, огрядний чоловік з хвилястим, жорстким сивим волоссям. Він виявився тим типом людини, кого Іманнуїл Кант, мабуть, назвав би «людиною практичної мудрості». Серед тих небагатьох речей, які він прихопив з собою у вигнання, була і пачка проштампованих бланків атестатів зрілості. Чим би він не керувався при цьому, я оцінив його далекоглядність. Я купив у нього кілька бланків і щедро йому за них віддячив - йому потрібні були гроші, а в мене їх було вдосталь.