Сонце повільно опускалося за гори на західному боці долини. Зі сходу все ще залиті сонцем гострі вершини нагадували спину дикобраза. Внизу, в кінці долини, кілометрів десь за п’ятнадцять від місця, де ми сиділи, була Італія. Південна частина прикордонного села Кастазенья була в Італії, а північна - у Швейцарії. Часом ми вечеряли з нашими друзями-швейцарцями, які жили біля кордону. А на десерт з кавою еспресо просто прогулювалися до Італії.
З настанням темряви небо ставало темно-синім, і невдовзі на горизонті замерехтіли зірки. Внизу, в долині засвітилися вуличні ліхтарі.
Вказуючи на маленьку купку вогників недалеко від кордону, Ліза спитала: «Це Борґоново?»
«Ні, це Промонтоньйо, - відповів я. - Борґоново ближче до нас, якраз над Стампою... бачиш он ті два ліхтарі, то - Стампа. В Борґоново нема ліхтарів, але якщо придивишся, то вздовж дороги побачиш темні обриси будинків... Важко повірити, що Альберто Джакометті народився в одній з тих хат... Його життя - це неймовірна подорож з Борґоново до Женеви, Парижа і Нью-Йорка.
Він вважається найвидатнішим майстром сучасного мистецтва, більшим за Бринкуша і Ноґуті...»
Ліза також думала про нього.
«Ти знаєш, Майкле, після того як ми побували на його могилі у Стампі, я часто думала, що він відчував хлопчиком, коли проводив тут своє дитинство».
«І що?»
«Ну, тут, у Валь Бреґалья, все високе і видовжене - загострені гірські вершини, круті скелі, високі стрункі смереки і навіть ліщинові кущі. Маленькому хлопчикові все, мабуть, здавалося ще вищим, стрімкішим і видовженішим. Це може пояснювати, чому, пройшовши науку в мистецьких школах Женеви і Парижа, він відкинув традиційні скульпторські форми. Він, так би мовити, повернувся до витоків, додому. Його скульптури стали високі, тонкі, худющі, видовжені, ніби от-от розчиняться у повітрі. Я була на відкритті його виставки у Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Коли я глянула на одну з його скульптур під назвою «Кішка», я не побачила там ніякої кішки, але я відчула котячу ходу. Ось таке відчуття викликала в мене його «Кішка»... В одному памфлеті, що описував його скульптури, в уста Джакометті вклали слова, що він не вирізьблює фіґури, а лише тіні, які вони відкидають».
«Ну, твої скульптури точно не тіні», - втрутився я.
Ми засміялися.
«Але це і не скульптури людського тіла, погруддя чи кінцівки. Це в минулому! Я хочу, щоб мої скульптури породжували відчуття краси, яка захоплює споглядачів, хоча б на мить вириває їх з сірості їх життя. Ось чому я проти мистецтва, що змальовує жорстокі сторони нашого життя чи криваві страждання. Люди добре знають, коли їм боляче, коли вони голодні. їм не потрібно, щоб мистецтво їм про це розповідало. І я маю глибокі сумніви, що таке мистецтво спонукає людей до дії зробити щось зі своєю жалюгідністю; це аж ніяк не надихає до самого життя. Для мене справжнє мистецтво - таке, яке дає людям натхнення і силу боротися з прозою життя...»
«Тобто мистецтво повинно бути спрямоване на красу і дію».
«Ну, якщо хочеш, то можна сказати і так. Адже без краси життя - як рамка без картини, а життя бездіяльне - як смердюче болото. Глянь на наше життя, Майкле, ти поєднував пристрасть і дію, заради добра чи зла, це не так важливо. Нехай судять інші. Я взяла своє життя у свої руки і займаюся тим, що люблю, а мої скульптури дають людям відчути мить перепочинку, щоб можна було побачити себе у кращому, яскравішому світлі. Більшість з гостей на нашому сьогоднішньому святі нам заздрить. Вони багаті, та їх життя банальні. Наша каша з хлібом - як промінчик світла у їх житті. Ось чому щоліта гостей стає дедалі більше...»
Лізине обличчя осяяла усмішка.
«Про що ти думаєш?» - спитав я.
«А, мені пригадалася твоя зустріч з вівцями, коли ти гуляв в горах, але ти так і не закінчив про це розповідати».
«Той перехід... вівці... Так, якщо пам’ятаєш, я йшов з Казаччьї до Сольйо через перевал Пас Дуана. На це, ти знаєш, треба десь вісім годин. Дійшовши до перевалу, я почав спускатися кам’янистим пустищем, дійшов до звивистих високогірних альпійських лук, порослих густими травами.
Вийшовши з ущелини, я раптом зупинився... На мене дивилися сотні пар очей. Вони стояли, як море воскових фіґур, нерухомо, ногами глибоко втиснулися в землю, щоб не зісковзнути зі стрімкого схилу, витягнули шиї і не зводили з мене поглядів.
Вівці. Усі білі, з глибокими чорними очима. Сотень зо дві, не менше. їх нагнали з сіл пастися в гори на літо. Сила усіх цих поглядів, що зупинилися на мені, не давала мені зрушити з місця. Нарешті я зміг відвести погляд від їх очей.
Я почав спускатися втоптаною стежкою.
На мій подив, вівці пішли за мною.