У будь-якому випадку, тепер я більше не відмічався за графіком. І більше ніяких цокотінь зубами темними, холодними ранками на автобусних зупинках. Тепер у мене - «Б’юїк» 1939 року, якого я придбав за 400 зелених. Мені він потрібен був для моєї нової роботи. Тепер я - «білий комірець». Я працюю продавцем на меблеву компанію «Кастом». Мені здається, що я вже зробив перший суттєвий крок на шляху до досягнення американського ідеалу. На сьогоднішній момент я вже успішно опанував меблеве мистецтво, усі його етапи, а зараз я опановую мистецтво продажу. Коли добре навчуся, то планую відкрити власний меблевий цех. Спочатку я працюватиму з Іреною і одним найманим працівником. Поступово я візьму на роботу більше драпірувальників. Вони працюватимуть на мене, а я буду їх начальником.
Меблева компанія «Кастом», на яку я зараз працюю продавцем, виготовляє високоякісні меблі для дому - драпіровані дивани, фотелі і стільці. Саме після того, як я почав працювати продавцем м’яких меблів, я дізнався про типове розташування меблів в американських вітальнях. У центрі - журнальний столик. М’який диван розташований з довгої частини столика, а по боках - два м’які крісла.
Цей типовий набір міг урізноманітнюватися додатковим фотелем або стільцем. За такого розташування зручніше спілкуватися, чогось випити, випалити цигарку і одночасно дивитися телевізор, свіжу модну цікавинку.
Меблева компанія «Кастом» виробляє ексклюзивні високоякісні меблі. Принаймні так йдеться у радіо- і газетних рекламах. Інші компанії, як, приміром, Пенсильванська меблева, розподіляють свої меблі на продаж у різні магазини. Натомість «Кастом» продає свої меблі «безпосередньо клієнтові». Оминаючи магазини, тобто «посередника», компанія пропонує «вищу якість за нижчу ціну». Саме на цьому наголошують рекламні оголошення.
Я - продавець, тому мушу носити свіжу сорочку, піджак та краватку. Це - «обов’язкова вимога», за словами нашого менеджера з продажу. Щоб їй відповідати, моя теща раз на тиждень пере мені сорочки та прасує штани. Я, як представник меблевої компанії «Кастом», повинен підтримувати «належний образ» - здорової, впевненої в собі та, щонайголовніше, успішної на вигляд людини. «Успіх породжує успіх» - кричить гасло на стіні нашого кабінету для збору продавців. Разом з іншими продавцями, а нас всього восьмеро, я приходжу до цього кабінету о третій годині. Година йде на критичне обговорення нашої роботи - успіхи та невдачі продажів - за попередній день. Протягом наступної години менеджер продовжує навчати нас мистецтва продажу, або, як він це називає, «психології купування та продажу». Потім він роздає кожному «завдання» - імена та адреси людей, з якими ми повинні цього дня зустрітися, щоб провести «презентації» пропозицій нашої компанії. Нас попереджають, що презентація, яка повинна завершитися продажем, не повинна тривати довше сорока п’яти хвилин. Довгі презентації - це прокол.
За графіком, наші презентації сплановані від шостої-сьомої вечора. Перед тим як відпустити нас, менеджер дає нам останній поштовх, так звану мотивацію, щоб ми виконували свої квоти. Так, кожен з нас має свою квоту, суму, на яку ми всі зобов’язуємося продати товару за тиждень. Між нами точиться жорстка конкуренція, адже що більше ми продамо, то краще для нас і для компанії. Ми отримуємо 5% комісійних з суми продажу і 6%, якщо матимемо найкращі показники за тиждень. Щоб підтримувати високі рівні продажу або щоб виконувати свої квоти, менеджер навіть заохочує залучати до допомоги своїх дружин. Дружини повинні щодня нагадувати нам про наші зобов’язання, а також «винагороджувати» нас за успіхи. Щоб квоти ніколи не виходили у нас з голови, нам кажуть написати суму зобов’язаних продажів на дзеркалі у ванні великими червоними літерами. Це допомагає нам постійно думати про наші зобов’язання, а отже, досягати кращих результатів.
Великий червоний напис моєї тижневої квоти - «$ 10000» - на дзеркалі у ванні призвів до скандалів у родині. Тестеві він заважав голитися - він казав, що напис закриває його очі на дзеркалі. Я його розумів. Він вставав о четвертій ранку, щоб на п’яту встигнути на роботу. Ірена з усього цього щиро сміялася. «Дурість великих хлопчаків», - казала вона. Але її бісила пропозиція менеджера з продажу, щоб дружини «винагороджували» своїх чоловіків за виконання їхньої квоти. «Це ображає жінку, - вважала вона, - коли її використовують для підвищення прибутків компанії». Найбільш несамовиті були протести тещі. Для неї це було «справою принципу», заявляла вона. Вона не могла витерпіти «того бридкого червоного кольору». Він їй нагадував про «червоних більшовиків», які вислали її батьків на Сибір.