Більший розташовувався в колишніх казармах елітних підрозділів, які були там перед закінченням війни. Там поселили українських біженців. Називався він «Орлик». Мешканців було дві тисячі. Серед них був і колишній професор з львівської гімназії, у якого я купив порожні бланки атестатів зрілості.
У першому бараку «Орлика», який називали тепер «Блок А», чотири кімнати займали «факіри». Факірами були ми - компанія молодиків, всі років двадцяти, які відзначалися екстравагантним способом життя - жінки, алкоголь, показними манерами і звичками. Нас було семеро: я, Войтек, Тарас, Ґанді, Джордж, Куба, Влодзьо. Троє були «офіцери», а решта - «січовики».
Нас охрестили факірами під час наших перших відвідин Орлика. Ми приїхали напідпитку і бурхливо налаштовані. Коли четверо з нас - я, Войтек, Куба і Ґанді - минали адміністративний блок, то помітили там оголошення: «Магічна вистава легендарного факіра Брахми!» І нижче: «Вхід - 10 марок».
Ми піднялися на другий поверх. Зал був заповнений людьми. На імпровізованій сцені ми побачили факіра, який високо над головою тримав щось, схоже на медові стільники. Ми протиснулися крізь натовп до сцени. Тепер ми побачили, що факір тримав масивну дошку, приблизно 50 на 50 сантиметрів завбільшки, з густими рядами цвяхів, забитих з одного боку. Під світлом електролампочки ті цвяхи виглядали дуже гострими.
Поклавши дошку на підлогу, факір зняв сорочку і оголосив, що збирається лягти голим торсом на ці гострі цвяхи.
Глядачі чекали побачити біль і кров.
Запала мертва тиша.
Факір влігся спиною на стільники гострих цвяхів.
Залом прокотилися «охи» і «ахи». Дехто заплющив очі.
Раптом басом пролунало: «Люди, ви платите за шахрайство, будь-хто так може зробити!»
Всі голови повернулися на голос.
«Якщо ти такий розумний, то чого сам не спробуєш?!» - кинув хтось виклик. «Так, так, не прикидайся, зроби сам!» - приєдналося більше голосів, розлючених, що виставу перервали.
Я, Войтек, Куба і Ґанді вийшли вперед, наче сцена була наша. Спантеличений факір відступив вбік. Я демонстративно відкинув свій піджак і сорочку. Сів і, не задумуючись, повільно опустився спиною на це ліжко з цвяхів. На щастя, кінчики цвяхів були затуплені. Я поманив хлопчика, який зловив мого піджака, щоб той підійшов. «Знімай черевики і ставай мені на груди». Він завагався, але все одно став обома ногами на мене.
Публіка ошаліла.
Так нас стали називати факірами.
Дехто дивився на нас із заздрістю, дехто з острахом. Збоку важко було пояснити, яку «магію» ми використовували, щоб перетворити своє життя на свято. Тарас виглядав наймагічніше і найяскравіше серед нас. Його можна було впізнати здалеку: довгий смугастий двобортний піджак, блакитна сорочка та червона вузенька краватка, вузькі штани, черевики на платформі та модний сірий фетровий капелюх, який прикривав його плішину. Ми постійно дражнили його, що він не знімав свого капелюха навіть коли кохався з жінками, щоб не показувати свою лисину. Проте він був справжнім магом, коли доходило до гри на фортепіано. Він ніколи не вчився музики, але коли цей «Паганіні» грав свої віртуозні імпровізації, слухачі готові були заприсягтися, що слухають справжнього майстра.
Нас зареєстрували в таборі «Орлик» як постійних мешканців, але дехто з нас зберіг свої квартири в Мюнхені. Я також винаймав кімнату в особняку біля табору. Одну з чотирьох кімнат, які належали нам в Блоці А, використовували як таку собі друкарню. Ми друкували продовольчі купони на масло і цукор, найдефіцитніші на той час товари. Робили ми це з допомогою маленького ручного преса, який ми зробили самі. Виготовлений він був зі сталі і прикручений до масивного стола. Верхня ручка, до якої була причеплена друкарська пластина, рухалася догори-вниз. Там ще був продовжений тримач, щоб збільшити тиск під час друку купонів. Це був так званий чотириактний прес. Спочатку піднімалася верхня ручка, потім друкарську пластину намазували валиком з фарбою, третій етап - ставився папір, і четверте - верхню частину опускали, щоб надрукувати купони.
Головною частиною пресу була друкувальна пластина. Виготовлення на ній кліше було моїм і Джорджевим завданням. Ми досить швидко цього навчилися і невдовзі з допомогою лупи ми виготовляли кліше для дурку за три-чотири дні.
Ми друкували купони на цукор і масло від п’яти до десяти тисяч кілограмів і продавали їх гуртом дрібним продавцям за третину їх вартості на чорному ринку. Врешті влада помітила, що в обігу було багато фальшивих купонів. Щоб з цим якось боротися, вони запровадили папір з водяними знаками. Це на кілька тижнів зупинило наше виробництво, аж поки цей папір не з’явився на чорному ринку.