Було чого святкувати, коли ми надрукували купонів на новому папері на цілий місяць. Дехто з нашої «банди» пішов до Інзули святкувати з естонками. Мене, Тараса, Войтека і Кубу Влодзьо затягнув до кафе «Кигсаґе» у Берхтезґадені. Влодзьо, якого кликали «малим», був нашим шофером. У нього було ДКВ - найлегше двоциліндрове авто німецького виробництва.
В Куркафе ми мали зустрітися з доктором Більмом і «фрау доктор», його життєрадісною дружиною. їм обом було під сорок, проте вони любили проводити з нами час, бо ми були молоді і, як вони самі казали, «веселі батяри». У ті часи в Німеччині було небагато молодих чоловіків. Натомість дівчат та молодих вдів явно не бракувало. Більшість молодих німців загинула під час війни або потрапила в полон.
Доктор Вільм був місцевим стоматологом. У місті він знав всіх. Серед його друзів був і колишній завгосп складу, що постачав продукти харчування та напої для Гітлерового «Орлиного гнізда». Перш ніж американська армія зайняла Берхтезґаден, той завгосп встиг перенести немало французьких вин і іншого алкоголю до свого погребу. Вина ми не любили. Воно не швидко вдаряло в голову. До того ж, воно нагадувало нам про борщ. Але ми смакували лікер Бенедикт і коньяк Ремі Мартен, які ми діставали через доктора Вільма.
На вході до Куркафе я мимоволі глянув на інший бік вулиці. Тримаючись попід руки, там йшли дві жінки. Обличчя однієї з них видалося знайомим. Я придивився... Господи, не може бути!..
«Ірена!» - загукав я і побіг до них.
«Що ти тут робиш?» - спитала вона не менш здивовано. Обернулася до жінки, з якою йшла, і сказала: «Це той хлопець, який колись жив з нами на одній вулиці у Львові, пам’ятаєш, я тобі казала, я познайомилася з ним в Мюнхені».
«Це той хлопець? - здивована жінка з цікавістю до мене придивилася. - Так, ти мені казала, він запросив тебе на танець, але не попадав в мелодію».
Ми засміялися. Це була її мати. Я назвав себе, і Войтека, Тараса, і Малого, які, не зволікаючи, підійшли.
Ми запросили Ірену з матір’ю до Куркафе на «чай о четвертій», як було прийнято в Баварії.
Вільми вже на нас чекали. Потискаючи Ірені руку, доктор Вільм не міг відвести від неї погляду. Мої товариші, зазвичай аж занадто балакучі, також витріщалися на неї з відкритим ротом. Одягнена вона була зі смаком, можна навіть сказати - консервативно: присталий жакет з відлогам комірцем поверх білої мереживної блузки, бежева спідниця до колін і коричневі мешти на високих каблуках. Але найбільше притягувала погляд її зачіска, заплетене косами у традиційний український спосіб волосся, що могло для німців видатися дещо екзотичним. Проте зачіска тільки доповнювала її витончені риси м’якого обличчя з грайливими вогниками в синіх очах.
Фортепіанна музика долинала ледь чутно і не перешкоджала нашій розмові. Більшість запитань посипалася на Ірену та її матір, яка також розмовляла німецькою. Виявилося, що родина Ірени мешкала у таборі «Орлик» від самого його початку, що її брат жив у тому ж блоці, блоці Д-4, зі своєю дружиною та п’ятирічним сином. Найцікавішою новиною, принаймні для мене, було те, що Іренин наречений емігрував до Канади і що вона так само збиралася покинути Мюнхен та за чотири-п’ять місяців виїхати з рештою сім’ї до Америки. А до того часу вони залишатимуться в Орлику.
Ця новина мене аж наелектризувала. Відколи я зухвало з нею познайомився на студентському вечорі в Мюнхені, то не припиняв думати про те, як би зустрітися з нею ще. Але я не знав, де вона мешкає, до того ж, у неї був наречений.
Тим часом я крутив любов з Брюнґільдою, німкенею, з якою познайомив мене доктор Вільм. її батько був відомим інженером, який будував перший автобан. Після поїздки таким сучасним шосе генерал Ейзенхауер, тоді ще головнокомандувач американської армії в Європі, був настільки вражений, що, коли став президентом, ініціював будівництво високошвидкісних автомагістралей федерального значення між штатами СІЛА.
Брюнґільда мешкала зі своєю розлученою матір’ю у гарному особняку під Берхтезґаденом. Вона провела зі мною дві ночі у кімнатці, яку я винаймав в особняку біля табору. Наступного дня я поїхав до Мюнхена. Я планував незабаром повернутися, але пробув там понад місяць - ми робили новий друкарський верстат. Коли я повернувся, на столі мене чекав лист. Він був короткий і стислий. Брюнґільда явно вміла тримати глузливий тон.
«З поверненням, мій «коханий», - слово «коханий» було в лапках. - Після того, що між нами було, я подумала, що ми заручимося. Я розповіла про це матері. Вона неодмінно хотіла з тобою познайомитися. Але ти поїхав, щоб я чекала на тебе, як на середньовічного лицаря, який поїхав у Хрестовий похід боротися