з невірними у далеких краях. Мабуть, ти там і загинув, хоча мені, звісно, начхати. Мені тільки шкода усіх тих збезчещених німецьких дівчат. Не шукай зі мною зустрічі. Я зустріла американського офіцера, серйозного, не те, що ти».
Підпис: «Брюнґільда Тодд».
На благання доктора Вільма Ірена погодилася приєднатися до піаніста, який якраз грав таку популярну тоді «Wien, Wien, nur du а/ein»'. Невдовзі Іренин голос наповнив кімнату. Гомін притих. її рухи пливли за мелодією. Обличчя віддзеркалювало слова. Хвилі її голосу підхопили мене і понесли далеко-далеко. Мене переповнювала радість, піднесення і солодкі сентиментальні відчуття. Дівчина, з якою ми мешкали на одній вулиці у Львові, яку я випадково зустрів у Мюнхені, а тепер ось тут... Не закохатися в неї було просто неможливо...
Мої друзі дивилися на мене з непідробною заздрістю, особливо коли Іренина мати запросила мене до них на вечерю.
Через два дні я стукав у двері блоку Д-6. Відчинив високий чоловік з вилицюватим обличчям, коротко підстриженим волоссям, акуратними вусами та приязним поглядом. То був пан Марков-ський, Іренин батько. Я назвався. Ми потиснули руки.
«Заходь, ми на тебе чекали».
Ірена з матір’ю привіталися зі мною. Вечеря вже була на столі.
Ми всілися за круглий стіл. Іренин батько ретельно оглянув пляшку вина, яку я приніс з собою, тоді наповнив келихи. Він 'Відень, Відень, ти - єдиний, (нім).
сказав, воно нагадало йому про мандрівку до Франції після закінчення навчання у Відні. «Як тобі вдалося дістати таке вино в наші часи?» - спитав він.
Іренина мати, Лола, випередила мене.
«Ти що, не знав, Іване, Михайло - один з факірів, спекулянт. Вони можуть дістати будь-що».
«Ти ж казала, що він студент», - звернувся батько вже до Ірени.
На мить запала незручна мовчанка.
«Спитай його самого, - відказала Ірена, обороняючись і повертаючись до мене. - Нумо, Михайле, розкажи нам...»
Я почувався загнаним в кут. А що, як батькам це не сподобається? Чи стане це першою і останньою вечерею у них?
«Я і студент, і спекулянт. Одне іншому не перешкоджає», -сказав я.
Сам не зовсім впевнений у тому, що сказав, я чекав, що Іренин батько мене висварить. Він косо зиркнув на мене, широко посміхаючись. Я помітив, що Ірена також чекала на його реакцію.
«Перешкоджає одне іншому чи ні - питання не в тому, - почав він, ніби пригадуючи власні студентські часи. - Студенти творять багато дивацтв. Глянь на рубець в мене на обличчі. Хто мене не знає, думає, що це бойова рана, - він торкнувся рубця. - Насправді ж, це від фехтування, без шолома, напідпитку... Життя - то не тільки книжки...»
На мить він змовк.
«Я робив багато дурниць, але без того всього я б не познайомився з Лолою...»
Вони глянули одне на одного з любов’ю і торкнулися руками, ніби вперше закохалися.
Під час такої сцени я не міг стримати емоцій. Я ніколи не бачив такого чуйного доторку у старших людей. Мою маму віддали заміж за чоловіка, якого вона не кохала. Я не був його сином. З десятирічного віку я мешкав у Львові з паном Ковалем, моїм «опікуном». Тільки набагато пізніше я дізнався, що він мій батько. Він часто приїжджав з друзями відпочивати до будинку моїх батьків на літо. Мою маму він називав Марисею, а вона завжди зверталася до нього, принаймні на людях, «пан Коваль». Я не бачив між ними ніякої близькості.
Досі мені не бракувало таких митей, бо я ніколи їх не бачив. Однак тепер я думав про те, чого бракувало в житті моїй матері. Водночас я сильно відчув, як сумую за нею. Я не бачив її вісім років. А вона навіть не знала, де я.
Може, я плаксій?
Щоб відволіктися від цих думок, я виголосив тост за цю родину. Дзенькнули келихи.
Тепер, за варениками з грибною підливою, ми розмовляли про вулицю, на якій раніше мешкали. Колись я ходив тією вулицею дорогою до школи. Я добре пам’ятав їх будинок з великим садом і альтанкою. Зараз його захопили «червоні». Іренин батько навіть не думав про те, щоб колись знову туди повернутися. З цього приводу він не підтримував свого сина Адама. Адам сподівався, що за кілька років зможе повернутися додому. Тому він хотів купити джипа, машину, яка найкраще пасує для розбитих доріг України.
Дорогою до своєї кімнатки я тішився з такої гостини, хоч мене не полишало і відчуття самотності. Там було інше життя, якого я досі не знав. Я відчував, що воно мені потрібне.
Наступного тижня я двічі бачився з Іреною разом зі своїми друзями. Першого разу ми ходили купатися на річку, вдруге - ходили лазити горами до Росфельдської хатини. Весь цей час Войтек і Куба намагалися вибороти увагу Ірени. Та невдовзі ми з Іреною воліли бути на самоті.