Чотири місяці по тому, якраз за кілька тижнів перед нашим від’їздом до Америки, було наше весілля.
Ото була подія!
Півтабору було на весіллі Факіра у величезній залі, яку в минулому гітлерівські елітні війська використовували під їдальню. Було багато наїдків і спиртного. Чимало тостів, співів і сміхів. Скрипки, акордеон і барабани кликали наших гостей до танцю. Тарас виконав його спонтанну «весільну увертюру» на фортепіано: злива, дощ, пустельний вітер і люті громи заповнили залу, викликавши шквал оплесків. Тарас піднявся і поклонився. «Мене надихнула Ірена», - мовив він, чим викликав ще більше оплесків.
Після півночі ми з Іреною непомітно вислизнули, щоб побути на самоті. Наступного дня нам розповідали, що деякі гості гуляли аж до ранку.
Наші майбутні друзі в Америці просили нас показати весільні фотографії. Ми не мали жодної. На весіллі знімки робив мій «факірський» друг Куба моєю «Лейкою», але коли він, п’яний, витягував плівку з фотоапарата, то засвітив її.
«Життя непередбачуеане. Тим воно прекрасне, тим і жахливе».
Кость Москалець
ВИБРИКИ ПРИРОДИ
Велике святкування - п’ята річниця нашого приїзду до Америки. Столи прогиналися під вагою всіляких смаколиків: оселедець, Лолин гуляш, борщ і вареники, Іренин горіховий торт, Лідин шоколадно-абрикосовий торт Захера і моя пляшка віскі. Я спробував купити вина чи горілки, але в місцевих крамницях їх не було. Там був якийсь «Манісевич», для них то було вином, але на смак нагадувало розбавлений і підсолоджений вишневий сік.
Треба було зіставити докупи два столи, щоб ми всі розмістилися. З одного боку я, Ірена та її батьки, з іншого - Іренин брат Адам, його дружина Ліда та її батьки. На чолі столу - наймолодший з нас - Нюко, одинадцятирічний син Адама.
Як єдиний хлопчик, який передасть далі прізвище Марковський, Нюко мав особливу увагу всієї родини. Він знав собі ціну. Він наполіг, що перш ніж усі співатимуть йому «happy birthday» (після п’яти років в Америці «многая літа» вже забули), він ще раз хотів почути, як він народився.
Його дідусь по материній лінії одразу ж погодився. Він був вчителем латини за фахом, але за натурою - поетом. «Спочатку, -запропонував він, - виголосимо тост за тих, кого доля обрала вижити в «обозі»».
Дзенькнули келихи.
Дідусеві очі заблищали, наче вогник від свічки.
«Коли наші два коні тягнули підводу, а ще один кінь і вози поспішали на захід, втікаючи від наступаючої Червоної Армії, ти, Нюко, був ще у Лідиній утробі. Раптом недалеко від польсько-німецького кордону у Ліди почалися перейми. Твій батько в паніці вдарив по конях і звернув на ґрунтову дорогу, яка вела до найближчого села, і на подвір’ї першого ж будинку, до якого ви доїхали, народився ти».
Дідусь замовк. Усі погляди звернулися до Нюко. На його обличчі намалювався спантеличений страх, ніби він дивився на самого себе - новонароджене немовля - просто на рушнику, постеленому на зеленій траві.
Іренина мати спитала, чи не час подавати вечерю, але дідусь вів далі.
«Той селянин дозволив усій нашій родині побути у них цілий тиждень, а тоді ми рушили далі. Коли ми доїхали до головної дороги, німецькі солдати забрали наших відпочилих коней і натомість дали нам двох загнаних. Але якось ми догнали наступний «обоз», який рухався до німецького кордону. Одна з підвод мала верх з бляхи, який виблискував на сонці. Ми просили їх накрити його, але вони не хотіли. І от одного дня нашу колону помітили американські літаки. Сплутавши нас з німецькою військовою колоною, вони почали обстрілювати нас кулеметними чергами. Всі відразу ж попадали на землю. Нюко жбурнули в канаву, Ліда накрила його зверху. Вона почала махати літакам підгузком Нюко... Вони зрозуміли, що помилилися, і полетіли собі. Жінка у підводі з бляшаним верхом була вагітна і не встигла вибратися швидко. І вона, і її дворічна дитина, і коні - всі загинули».
На цьому сумному моменті дідусь радісно перервав. «Що ж, життя повне болю і радості, сьогодні ми святкуємо. З днем народження, Нюко!»
Саме в середині червня 1950 року я, Ірена та її батьки прибули до Нью-Йорка з кількома сотнями інших «переміщених осіб» на військовому кораблі, судні воєнно-морської транспортної служби СІЛА «Генерал Гаузе». Щоб подолати відстань від Бремерхафена до Нью-Йорка, знадобилося два тижні. Більшість пасажирів цієї тривалої подорожі страждали на морську хворобу. їх нудило просто на палубу, вони лежали там, не в змозі стримувати свої шлунки.