Того ж дня нас посадили на потяг до Балтимора, щоб дістатися до Ірениного брата, який приїхав туди кількома місяцями раніше. Ми не чекали, що він зустріне нас на вокзалі, адже ми і гадки не мали, коли приїдемо, а навіть якби і мали, не було як з ним зв’язатися. На щастя, перед тим як сісти на потяг до Нью-Йорка, представник УНРА (Адміністрації Об’єднаних Націй для Допомоги) пришпилив нам на нагрудні кишені папірці з написаними на них нашими іменами та місцем призначення. Там було: «Просимо допомогти цій людині добратися за такою адресою: штат Меріленд, м. Балтимор, вул. Норд Честер-стріт, 16». На кожному розі ми показували пальцем на ці папірці перехожим, і нам вказували, куди йти далі - прямо, наліво чи направо.
Дехто дивився на нас, як на марсіан. Був спекотний вологий день, а одягнені ми були, як для походу в гори. На мені були лижні чоботи і тепла куртка з каптуром, а на плечі я тримав пару лиж. Невдовзі мені стало ясно, що у цих краях лиж ніколи не бачили, бо мене часто зупиняли і питали, «що то за таку дивну штуку» я несу. Позаяк англійської я не знав, то жестами, руками і ногами, намагався пояснити і показати, що до чого. Деякі з тих допитливих перехожих аж сахалися від мене.
Адам мешкав ще з однією родиною з трьох осіб на вулиці Норд Честер-стріт. Разом з нами у трьох кімнатках із спільним туалетом тиснулося одинадцятеро людей. Та через три тижні ми підшукали невеличкий будиночок, всього за три квартали звідти, на проспекті Норд Петерсен Парк Авеню, номер 15. То був занедбаний будинок для найму, в якому, мабуть, не одна хвиля емігрантів ділила свою долю. Але в ньому був якийсь прихований шарм, а ще на нас чотирьох - чотири кімнати і кухня. Проте був один нюанс, у день, коли ми переселялися в ту оселю, через який ми мало не відмовилися від неї.
Меблів у будинку не було. Єдиним, що залишили після себе попередні мешканці, був так званий «льодовник» у кухні. У той час такі льодовники були звичним явищем, там зберігали продукти, щоб швидко не псуватися. Льодовники були предками теперішніх холодильників, такої ж форми, але менші. Лід міняли раз на тиждень. Електричні ж холодильники тоді тільки почали з’являтися.
Якраз коли я ніс дві великих валізи на другий поверх, то почув пронизливий вереск Ірени про допомогу, який линув з кухні. Я кинув валізи і помчав вниз. Ото було видовище!
Ірена заклякла в кутку. Дверцята льодовника були відчинені. Всередині кишіло тарганами, які обліпили шматок масла і несамовито пожирали його, немов зграя голодних ворон на покинутш мертвечині при дорозі. Деякі таргани вилізали з льодовника і зникали у щілинах під підлогою. Побачивши мене, Ірена прожогом вибігла з кухні.
Довго ми відмивали той льодовник та й весь будинок, - а скільки пішло гарячої води, мила та білого порошку з крамнички на розі! Це був той самий білий порошок, ДДТ, яким нас всіх добряче обприскали перед посадкою на корабель до Америки.
Через три роки оренди будинку мої родичі вирішили викупити його «по-американськи»: 500 доларів першого внеску, а тоді по 50 доларів щомісяця упродовж десяти років.
Тепер, коли ми святкували вже п’яту річницю нашого приїзду до Балтимора, будинок було не впізнати ні всередині, ні ззовні. Фасад перештукатурили і перефарбували. Тепер він був більше схожий на справжній балтиморський будинок: стіни з червоної цегли з пофарбованими набіло швами. Збільшили кухню та замінили підлогу. Встановили нову ванну. У спальнях переклеїли шпалери. На стінах вітальні та спальні Ірениних батьків тепер висіли, хоч і досі без рамок, цінні полотна Труша і Новаківського, які мої тесть і теща привезли ще з України. У коридорі всі стіни були завішані картинами, які намалювала Лола, моя теща. Колись вона вчилася у самого Труша.
І звичайно ж, жодне родинне свято не могло пройти без Ірениного співу. Зазвичай вона заводила веселу народну пісню або щось зі Штрауса. Того дня всі були здивовані. Це була пісня, яку я чув, як вона репетирувала кілька разів. Це була колоратурна арія з «Пристрасті святого Матея» Баха, казала вона мені тоді. Але тоді та пісня мала веселий відтінок, майже урочистий. Зараз же її голос був чистий і сильний, у традиціях Баха, проте у ньому чулися тремтливі і жалісні нотки. На словах «як рясно серце моє вмивається сльозами» Ірена раптом зблідла, обвисла і впала мені на коліна.
Холодний компрес на чоло і збризкування водою невдовзі повернуло її до тями. Але святкування нашої п’ятої річниці було вже не те.
Ми всі знали, чому Ірена знепритомніла.
Місяць тому, після дев’яти місяців вагітності, Ірена народила дитину. Того дня її батьки не тямили себе від радості. Ми з Іреною навіть вже придумали імена - Івон для дівчинки та Іван для хлопчика, на честь Ірениного батька. Напередодні, за два дні до пологів, вона поїхала до лікарні (у ті часи пологи вважалися не природним явищем, а медичним випадком), лікар її оглянув і сказав, що пологи мали б пройти нормально.