Була неділя, після півночі. Вулиці спорожніли. Я вже годину їздив у марних пошуках пасажирів. На вулиці Сент-Пол мене криком зупинила якась жінка і попросила терміново відвезти її до центрального відділку поліції. Вона була чи то п’яна, чи то у відчаї. Я натиснув на газ, вона заверещала: «Шофере, їдь швидше, мого брата вбили!» Я з виском загальмував просто перед відділком, як вона повідомила, що не має грошей, але може натомість запропонувати «швидкий перепих».
Наступного дня у Гопкінсі, коли я прийшов до кабінету місіс Фултон, секретарки факультету, спитати, чи не захоче вона надрукувати мені мою бакалаврську роботу, вона сказала, що якась жінка залишила мені записку. Там було: «Шановний містере Яворський, я студентка факультету літератури і відвідую семінар професора Кембела. Для маґістерки мені треба здати німецьку. Мені сказали, що німецька - ваша рідна, тому я б із задоволенням брала у вас уроки. Будь ласка, передзвоніть мені за номером...»
Оскільки вона пропонувала десять доларів за годину, я зателефонував їй того ж дня.
Через кілька днів ми сиділи у порожньому класі і починали свій перший урок. Я вперше сидів біля американки. На вигляд вона була заможною жінкою років тридцяти. На ній була сукня від Ґуччі та легка шовкова хустка на шиї. Макіяж був консервативним. Губи були підведені, щоб здаватися повнішими, і це додавало їй вигляду розбещеної дитини. Звали її Поллі.
Вона сказала, що одружена, любить літературу, особливо Дос-тоєвського і Д.Г. Лоуренса, і вела щотижневу кулінарну колонку в газеті «Балтимор Сан». Коли я сказав, що ми з дружиною - українці, а не німці, як вона гадала, вона одразу ж запропонувала зустрітися з Іреною для інтерв’ю про українську кухню. Я запропонував трохи з цим зачекати, бо Ірена якраз була на останньому місяці вагітності.
Після такого вступу ми розпочали урок.
Вона розповіла, що рік тому в Гопкінсі був за контрактом професор з Німеччини, який дав їй кілька уроків, але вона досі не могла розібратися з артиклями der, die, das.
- А ви der чи das? - спитала вона.
-Я - der, der Mann\ ви - die, die Frau6...
- Я так і думала.
Ми засміялися.
У перший тиждень ми провели три уроки.
Наступного тижня вона принесла німецьку книжку.
- Почитай її мені, будь ласка, - сказала вона.
- Але ж ти не зрозумієш.
- Я хочу слухати твій голос.
- Мій голос? А що з ним? Я його не обирав.
- Він такий мужній! Як це сказати німецькою?
- Повернімося до der, die, das, - продовжив я, намагаючись приховати рум’янець. І хоч її слова і засоромили мене, все одно моєму марнославству було приємно. Ніхто мені такого раніше не казав. Навіть Ірена, хоч і шепотіла багато приємних слів мені на вухо. На пізніших термінах вагітності я прихилявся головою до її живота і слухав рухи дитини. «Це її ніжка, - казала Ірена, - а це її маленький кулачок... уявляєш, незабаром нас буде троє...» Ірена звідкись знала, що це дівчинка.
- То ти мені її не почитаєш? - знову перепитала Поллі.
- Ні, почнімо з простішого. Саме це тобі потрібно.
- Маєш рацію, - несподівано і з ентузіазмом погодилася вона. -Почнімо з простішого!
У ту ж мить я відчув, як вона бере мене за руку.
- Чудовий день, їдемо покатаємося, - грайливо мовила вона. Досі я бачив у ній ученицю - безумовно, розбещену і гарненьку.
Але тепер, коли вона тримала мою руку, я зрозумів, що опинився в руках хитрої кокетки».
- Почнімо з простішого! - сказав я, обіймаючи її стан. Незабаром її Крайслер з відкидним верхом вже плавно мчав за
місто. Невдовзі ми приїхали на зелені круглі пагорби Західного Меріленду. Вийшли з автівки, лягли на ароматні трави. Сонце, вітер, губи Поллі колихали мене на своїх хвилях...
МОРЕ ЗОЛОТА
Я не знав, сплю я чи вже прокинувся. Автобус, яким я їхав, підіймався на крутий схил, так, що попереду видно було тільки небо. Потім, ніби втрачаючи сили, передня його частина опустилася, і далеко внизу я побачив оазу мерехтливих вогників.
Я дістав свій термос, ковтнув води і ще хлюпнув собі на очі. Глянувши на карту, я зрозумів, що автобус якраз переїхав Скелясті гори, найвищу точку континентального вододілу Сполучених Штатів. Ми спускалися у штат Нью-Мексико, а оаза вогнів, якщо вірити карті, - то було місто, назву якого я навіть вимовити не міг - Альбукерке.
Автобус їхав шосе 66, що веде до Лос-Анжелеса, до якого ще було близько півтори тисячі кілометрів. Там я мав зустрітися зі своїм вуйком. З Балтимора ми їхали вже другу добу, залишалося ще дві.